Читати книгу - "Пропала злодійка, Майкл МакКланг"

Одного разу Амра сказала мені, що по суті, різниця між добрим злодієм і мертвим злодієм полягає в душевній рівновазі. Здатність ігнорувати такі перешкоди, як страх, тривога, злість і зосередитися на роботі. Бути здатним зберігати під тиском здатність думати, аналізувати і діяти без зайвого поспіху. Фактично, це майже нічим не відрізняється від магії.

Я глянув на огидне місто, що навчило її цієї жорстокої правди, і зрозумів, що Габулу Штайнеру вдалося позбавити мене душевної рівноваги. Його чисельні провокації ледь не підбили мене зробити щось, чого я швидше за все пожалкую. Чи міг я увійти в його дім і вбити його? Звісно. Чи міг я вбити всіх найманців між нами і вийти неушкодженим?

Ймовірно, навіть дуже, хоча існував реальний ризик, що мене завалять чисельною перевагою. А якщо в Штайнера був на службі маг, що було не таким вже немислимим, то поки мою увагу відвертатиме більша загроза, найманці просто здолають мене.

Дивлячись з вікна бібліотеки, що виходило на місто, а швидше того, що залишилося від бібліотеки, після того, як Сірий Зуб зробив невдалу спробу прикінчити Телемарха, я доволі швидко знайшов флюгер з бронзовим молотом, який згадував Мок М‘єн. На два ряди нижче, третя вежа зліва. Не доведеться далеко йти, щоб засвідчити Штайнеру свою повагу, якщо в мене виникне таке бажання. Якщо він взагалі був там.

Це був вирішальний фактор. Або він укривався за чисельними рівнями захисту, або десь ховався, бо знав, що я прийду за ним, після невдалої спроби вбити мене.

Я можу завалити трупами свій шлях в його дім, тільки щоб виявити, що його там немає.

Я притулив чоло до холодної, грубої, зламаної кам‘яної стіни поряд з проломом. Мені докучало око, невеличкі, гострі уколи болю. Я докладав зусиль, щоб не підняти руку і безрезультатно не потерти пов‘язку.

Я планував просто зайти і пробити собі шлях до Штайнера, якщо це можна назвати планом. Минулого дня я був трохи сердитим. Взявши до уваги, як близько була його резиденція, і наскільки необдуманим був мій початковий план, я вирішив, що буде набагато розумнішим прикінчити Штайнера знаходячись в безпеці в Цитаделі. Звісно, це дасть мені менше задоволення, ніщо так не провокує мага, як спроба осквернити його святилище. Але моїм теперішнім завданням було прикінчити Штайнера, а не ризикувати собою без потреби. Більше ніхто не поверне Амру, якщо я піду і дам себе вбити.

Отже.

Найнятий Штайнером вбивця захопив мене зненацька своєю забавкою, що блокувала магію. Я вирішив віддячити йому тим самим, таким чином, що без сумніву захопить його зненацька за мить до того, як він здохне. Що важливіше, абсолютно не мало значення, де він знаходився. Мені не потрібно буде заздалегідь знати його місце перебування – хоча за нормальних умов таке знання критичне для того, щоб закляття вдалося. Мені доведеться сформувати з ним зв‘язок, це так, але це не буде звичайний зв‘язок, і вже точно не такий, який може заблокувати будь-який маг. Кривава відьма може, але я дуже сумнівався, що в Штайнера на службі була кривава відьма.

Я спустився і вийшов надвір. Труп вбивці був на тому самісінькому місці, де я його залишив, що дещо здивувало мене. Я чомусь був певен, що за ніч Кіль зробить так, що він зникне. Здається, він сприйняв мої слова серйозніше, ніж я сам. А може він просто не знав, що зробити з трупом. Я безсумнівно знав. Я зайшов всередину, покликав молодшого з братів охоронців, щоб він допоміг мені затягнути труп всередину і покласти на столі.

Я відтягнув повіки головоріза і втупився в його мертві, брудно-зелені очі, а точніше, в своє мутне відображення.

Моя мати була кривавою відьмою, до того ж потужною. А ще вона вміла змушувати мертвих говорити, хоча й не пророцтва. Деякі з своїх вмінь вона передала мені; незвична, проте не нечувана справа, щоб хлопчик успадкував таку силу. Що більш незвично, вона справді навчила мене використовувати сили, які я від неї успадкував. Принаймні до певної міри. Безперечно, цього було достатньо для завдання, яке я перед собою поставив.

Однак кривава магія не така прямолінійна, як звичайний різновид магії. Інколи вона спрацьовує, інколи ні. Емоції збільшували шанс на успіх, тож коли я дивився в оті холодні, мутні очі, то викликав ненависть, яку відчував, коли цей найманий вбивця стікав кров‘ю в мене на очах. Тоді я нахилився, так близько, що наші носи торкалися. “Покажи мені,” прошипів я. “Покажи мені Штайнера.” І його мертві очі почали легенько сяяти.

Повільно, неохоче, вони продовжили оживати і в них почала формуватися картинка. Принаймні в лівому оці. Правого я звісно ж не бачив. Я побачив суворого чоловіка в багатому одязі. Коротке волосся, що починало сивіти. Вуста, що здавалися легенько скривленими у вічній презирливій гримасі. Картинка почала рухатися.

Чоловік щось говорив, але звуку, звісно, не було. Він вручив мені, а точніше головорізу, важкий, оксамитовий гаманець. Тоді відвернувся, явно відпускаючи мене/його.

Весь цей час світло в очах трупа ставало яскравішим. Тепер воно палало, розпечене до білого жару, і образ згорів разом з його мертвими очима. Я відсахнувся, мені в ніс вдарив міцний запах горілого тіла. Я отримав те, чого хотів.

Тепер в мене було зображення Габула Штайнера, отримане з очей трупа – цього було достатньо, щоб вбити його не виходячи з Цитаделі, мені навіть не потрібно було використовувати пошукове закляття, яке я і так не міг кинути, бо в мене не було крові чи волоска Штайнера. Для того, щоб прикінчити його, мені не доведеться прогризатися крізь всіх тих найманців, якими він себе оточив.

Я не навчився цього в свого покійного вчителя, за яким анітрохи не шкодував. Ніхто не змішував криваву магію і Мистецтво. Мало хто мав доступ до обох. Якщо ще хтось і мав, то я про них ніколи не чув. Принаймні про моїх сучасників. Але я багато експериментував і знайшов кілька дуже корисних і дуже небезпечних комбінацій. Це