Читати книгу - "Лінкольн у бардо"

Ми все це кажемо, щоб тебе підігнати, пояснив перший.

роджер бевінс ііі

Серед тих сільських дівчат була і Міранда Дебб! Сиділа там справжнісінька, мов земля піді мною, так само, як колись давно, заклавши ногу на ногу під тією вибляклою жовтою спідницею, що її полюбляла тоді носити. От лише виглядала тепер, порівняно зі мною, страшенно великою — суща велетка та й годі!

Ти тут у тарапатах, миленька Ебіґейл, правда? поспитала вона. Коли прокидаєшся, то часто-густо чогось не дораховуєшся, еге ж? Ходімо, ходімо з нами, ми й прийшли тебе визволити. Поглянь, які у нас руки, ноги, посмішки. Хіба ж ми брехухи якісь? Ти тільки подивися, скільки у нас здоров’я! Ми ж тебе знаємо бозна-відколи. Пам’ятаєш, як одного дня влітку ми ховалися у стозі сіна? Твоя мати тебе кликала, а ти тільки глибше в те сіно запорпувалася, так тішилася, що від неї ховаєшся!

Там, куди ми тебе заберемо, у мільйон разів краще, сказала інша, і я допіру тоді її впізнала: то ж був не хто інший, як моя дорогенька дружка — Синтія Гойнтон!

місіс ебіґейл бласс

До д***, Едді, а хіба це не Квіні? каже мені моя Бетсі.

І, хай йому чорт, то таки була вона — Квіні, хвойда з закладу Перді. Яка так вам відсмокче, що аж очі рогом полізуть.

Може, час уже збиратися, шкіпере? питає Квіні.

Час в г*** колупатися, кажу я.

Едді! докірливо каже Бетсі.

Від’ї***, кажу я. Я знаю, що роблю.

І що ж ти робиш? питає Квіні.

Йди до с***, кажу я.

А твоя жінка, може, іншої думки, кидає вона.

Ні х***, кажу я. Від’ї***. Ми по одному не ходимо, тільки разом.

Та ну? роблено дивується Квіні.

Бетсі дивиться в землю й очей не підводить.

І правильно, молодчина, кажу я. Так і роби. Тоді вона не зможе до тебе дої***.

Ми тут не для того, щоб до когось дой***, каже Квіні.

Ану, відсмокчи, кажу я.

Якщо ми будемо потрібні, каже тоді вона Бетсі, ти тільки поклич. Коли завгодно.

Вали вже, вали, кажу я. Баламутка й***.

едді берон

Якоїсь миті, коли янголиці саме ступили всі разом у промінь місячного світла, намагаючись вразити мене своїм колективним сяйвом, я підвів погляд і побачив достоту вражаючу картину страждань, що розгорталася навколо білої кам’яниці: перелякані, заціпенілі від жаху, ми цілими десятками лежали ниць або стояли навкарачки і тільки корчилися у тяжких муках, зазнаючи, кожен по-своєму, страхітливої наруги.

преподобний еверлі томас

Еббі, дорогенька, сказала Міранда Дебб, можна тобі дещо показати?

І затулила долонями мені очі.

І я побачила! Там, куди вони хотіли мене забрати, буде лише приплив і ніякого відпливу. Я мешкатиму на вершині пагорба, а проте камені котитимуться вгору, не вниз. Коли ж прикотяться до мене, то розколяться навпіл. Усередині в кожному буде піґулка. Одну я ковтну і… ох, як же це славно! Нічого більше мені й не треба.

Хоч раз.

Хоч раз у житті.

Міранда опустила руки, і я знов опинилася тут.

Тобі сподобалося? спитала вона.

Ще б пак! відповіла я.

То ходімо з нами, мовила її подруга, і я побачила, що то стара добра Сюзанна Бріґґз (це ж треба!); вона якраз перев’язувала собі хустиною волосся, а в губах тримала довгу травинку.

У виярку грало у квача ще двоє дівчат. Заждіть-но, чи ж це не Адела і Єва МакБейн? Так воно й було! Збоку за грою з любов’ю спостерігало кілька корів. Знаю, це звучить кумедно: корови і любов, але світ, де жили ці милі дівчата, якраз такий і був!

Не можу повірити, що ти — стара вдова, сказала Міранда Дебб.

Та ще й така крихітна, докинула Сюзанна Бріґґз.

Ти ж завжди була дуже навіть гарненька, мовила Міранда Дебб.

Нелегко тобі довелося, озвалася Синтія Гойнтон.

Увесь час відплив, і жодного припливу, підхопила Сюзанна Бріґґз.

Камені котилися лиш униз, а назад, угору, котитися не хотіли, вела далі Синтія Гойнтон.

Ніколи в житті ти не мала нічого вдосталь, підсумувала Міранда Дебб.

На очах у мене забриніли сльози.

Чистісінька правда, схлипнула я.

Ти — хвиля, що розбилася об берег, сказала Міранда.

Ми все це кажемо, щоб тебе підігнати, мовила Сюзанна.

Я відповіла, що не дуже тямлю, про що це вони, але від ще одної такої піґулки точно не відмовилася б.

То ходімо з нами, запропонувала Міранда.

МакБейни у виярку зупинилися і нашорошили вуха. Корови — теж. Не знаю, як, але прислухалася навіть повітка.

Мене ж проймала втома, і то ще бозна-відколи.

Гаразд, думаю, я піду, погодилась я.

місіс ебіґейл бласс

Звіддалік, по ліву руку від мене, донісся крик — настрашений чи переможний, сказати напевне було годі, — а відразу ж опісля пролунав вогнезвук, пов’язаний із явищем спалаху світлоречовини; вперше ми почули його вже давненько, та все одно щоразу від нього аж мороз дер по спині.

Хто пішов?

Важко сказати.

Та й сам я зазнавав ще надто сильного тиску, щоб цим перейматися.

ганс воллмен

Ніби надихнувшись цією перемогою, наші мучителі подвоїли зусилля.

преподобний еверлі томас

Згори дощем посипалися трояндові пелюстки (веселенька така провокація): червоні, рожеві, жовті, білі, бордові. Далі — пелюстки прозорі, смугасті, крапчасті, із зображенням (якщо підняти з землі і придивитися, то там можна було побачити дуже детальні картинки двору, де ви бавилися у дитинстві, аж до зламаних квіткових стебел та покинутих напризволяще іграшок). Насамкінець задощило золотими пелюстками (вони справді були зі щирого золота і знай подзенькували, падаючи на дерева та каміння).

роджер бевінс ііі

А ще спів. Пречудовий спів, у якому звучала і туга, і обіцянка, і запевнення, і довготерпелива, щира приязнь.

ганс воллмен

Той спів проникав у саме серце.

преподобний еверлі томас

Аж хотілося, к***, танцювати.

бетсі берон

Але й плакати, к***, теж хотілося.

едді берон

Ага, у танці.

бетсі берон

Прийшла мама   Десь із десяток мам   Але жодна навіть і близько не пахнула так, як мама   Думаю, то був просто такий фокус   Відправити до самотнього хлопця десять фальшивих матерів

Ходімо з нами, Віллі, сказала одна з них

І тут раптом   Вони всі запахли так, як має бути   Навіть дуже так   І стали мене обнімати, і пахнули вже так, як треба

Мама   О, Боже   Така, як