Читати книгу - "Дитина від тебе, босе, Юлія Ройс"

– Що це було? – питає Оксана і викладає на стіл торт та фрукти. – Що Мирон тут забув? 

– Сама не розумію, – зітхаю і, поки закипає чайник, розповідаю їй все. Оксана уважно слухає і робить свої висновки з моєї розповіді. 

– Мені здається, що Мирон не чекав такого від власного брата. Думав, що ти зникнеш точно так само швидко, як і з’явилася, і все буде, як було. А тут Захар всі карти сплутав… От Мирона і задавила жаба. Як то кажуть – ні собі, ні людям. 

– Я взагалі його не розумію, – ставлю поруч з подругою чашку з кавою і шматок торта. – Якщо він так кохає Єву, то чому прийшов сюди? 

– Мирона в принципі важко зрозуміти, – хмикає Оксана. – Ти, головне, не ведись на його провокації. Залишайся при своїй думці. 

– Я це і роблю, – кажу, а сама думками повертаюся до того моменту, коли наш син відчував присутність тата і почав штовхатись. Ось зараз він спокійний, хоча я досі напружена… 

Я не хотіла, щоб Мирон це відчував. Він не заслуговує на те, щоб відчувати поштовхи малюка. На жаль, час назад не повернути й що є, те є. Я просто більше не дозволю Мирону до мене наближатися. Так буде найкраще. 

Оксана йде доволі пізно, коли я починаю позіхати. Я впевнена, що вона готова була і далі сидіти, адже чекала на повернення Артура, а він, як на зло, все не йшов. 

Я ж лягаю, як тільки вона йде. Просто всі ці емоції, що переживаю останнім часом, забирають багато сил. Засинаю, так і не дочекавшись Артура. Я сподіваюсь, що він добре проведе цей вечір і, можливо, навіть познайомиться з хорошою дівчиною. 

Наступного ранку прокидаюсь доволі бадьорою. Готую сирники та чекаю на Артура, котрий чомусь не поспішає прокидатися. Сьогодні ми знову маємо їхати в офіс до Мирона, але у мене є бажання залишитися тут. Думаю, що Артур не образиться, якщо я відправлю його самого. 

– Смачно пахне, – чоловік з'являється на кухні сонний та трохи зім’ятий. Схоже, вчора трохи пив. Ну, тепер зрозуміло, чому затримався.

– Сідай. Зараз все буде, – кажу. – Як пройшов вечір? 

Ставлю перед ним сніданок, а сама сідаю напроти. Артур робить ковток кави та блаженно видихає. 

– Чудово. Голова тільки болить, – кривиться. – А ти як? Подруга приходила? 

– Приходила, – кажу. – І не тільки вона.

– А ще хто? – Артур завмирає з виделкою в руках і чекає пояснень. 

– Мирон був тут, – кажу. – Це ти дав йому нашу адресу?

– Не йому, а його помічниці про всяк випадок, – відповідає. – І чого він хотів? Невже пробачення просив?

– Звісно ні, – усміхаюсь. – Мирона зачепило, що брат готовий виховувати його дитину. Він хоче, щоб я трималась подалі від Захара. 

– Ага, розмріявся! – фиркає Артур. – Ти диви на нього! Оце розійшовся! 

– Артуре, можна я сьогодні вдома залишусь? – питаю обережно. – Чесно кажучи, хочу зменшити наші з Мироном зустрічі до мінімуму. 

– Можна звісно, – спокійно відповідає. – Але за умови, що ти не будеш сидіти в чотирьох стінах. Йди прогуляйся. Купи щось з одягу. Ви, дівчата, це любите. 

– Ти говориш зараз як мій чоловік, – усміхаюсь.

– Просто я хвилююсь за тебе, Ясю. Ну ти ж знаєш, – Артур мені підморгує і продовжує їсти, а я йду в кімнату, щоб зібратися. Хочу вийти разом з ним, але коли Артур поїде в офіс, я піду в парк, а потім, можливо, по магазинах. 

Погода сьогодні непогана. Одягаюсь тепло, але не так, щоб було важко рухатися. Перед виходом Артур натягує мені на голову шапку і цілує в щоку. 

– Щоб вуха не замерзли, – заявляє і клацає мене по носі. 

Ми прощаємось на першому поверсі, і я залишаю будівлю. Артур їде далі на підземну парковку. 

В парку зранку малолюдно, і це добре. Можна спокійно гуляти та насолоджуватись спокоєм. Ну як насолоджуватись… Мені разів п’ять телефонує Мирон, але я і не думаю відповідати, а потім Захар… На щастя, я зберегла його номер ще з того часу, як працювала помічницею його брата. 

На його дзвінок також не відповідаю. Просто не хочу. Натомість ставлю телефон на беззвучний режим і вирішую таки піти по магазинах. Можливо, щось цікаве синочку куплю. Шалено люблю гуляти дитячими магазинами. Там усе дуже миле.