Читати книгу - "Батько мого друга, Джулія Ромуш"

Я підірвалася з ліжка, як тільки почула шум автомобіля, який під'їжджав. Подивилася на годинник, виявилося, що пройшла вже година. Я заснула і навіть цього не помітила.

Коли підійшла до вікна і виглянула, щоб подивитися на вулицю, то побачила, як з машини таксі вийшов Тимур. Йому на зустріч кинулися всі жителі й працівники будинку, і почали вітати з днем народження.

Останнім з дому поважно і дуже повільно вийшов Артем Придуркович.

Якби не він, я б теж помчала вітати свого хлопця. А так, мені тільки залишалося спостерігати з боку. Виглядати з вікна таким чином, щоб мене не було помітно.

Я спостерігала за тим, як батько підійшов до сина. Артем Сергійович потиснув йому руку і почав щось розповідати. Мабуть, бажав "щастя-здоров'я, здоров'я-щастя". Після чого по-чоловічому обійняв і поплескав по плечу.

Чомусь мені здавалося, що на цьому все повинно було закінчитися. Що чоловіки ось-ось увійдуть в будинок і почнуть святкувати, але я була не права.

Артем Сергійович так само неквапливо і важливо відійшов кудись убік, роблячи жест головою, щоб Тимур йшов за ним. Тільки через якийсь час, я зрозуміла, що вони направляються до автомобіля, припаркованого в стороні.

За реакцією Тимура стало ясно, що це був його подарунок на день народження.

Так, тепер я розуміла, про що говорив Артем Сергійович, коли натякав на те, що мій подарунок був нікчемним. Куди там футбольному м'ячу зрівнятися з дорогим автомобілем люкс класу?!

Якщо чесно, то я засмутилася. І не тому, що мені було заздрісно, а все тому, що як би я не старалася, все одно в цьому будинку все будувалося на грошах. Матеріальна складова для кожного з них була дуже важлива. Куди там я зі своєю щирістю і почуттями? З дурним м'ячем і дурними кульками?

Я навіть надувати не стала кульки, які залишилися. Просто прибрала їх в сумку і сіла на ліжко. Стала чекати Тимура. Коли-небудь, але він же повинен прийти. Я дуже сподівалася, що він не стане обкатувати свій подарунок саме зараз.

Тимур піднявся в кімнату тільки через пів години. Я вже почала помітно нервувати та подумувала про те, щоб йому зателефонувати або написати.

Невже на радощах він про мене забув? Чомусь від цієї думки стало дуже неприємно. Взагалі, все, що відбувалося в цей день, значно вибило мене з колії. І, напевно, якби Тимур не прийшов найближчим часом, я б плюнула на все і поїхала додому. Як тільки я вирішила це для себе, в коридорі почулися кроки та двері в кімнату відчинилися.

На порозі стояв іменинник.

- Малюк, що ти тут робиш? - Запитав він злегка здивовано.

- Чекаю тебе, щоб привітати, - я розпливлася в самій привітній усмішці, на яку була здатна в той момент.

- А чому ти не внизу? Стіл вже накрили. Зараз я переодягнусь і давай спускатися. Батько не поїде, поки я з ним не відсвяткую.

- Ти ще вчора мені говорив, що твого батька не буде вдома, - я все-таки вирішила показати трохи невдоволення. Не можна ж все це зберігати в собі.

- Я і вважав, що його не буде вдома. Це він раптово вирішив влаштувати застілля. І адже ніколи раніше такого не робив.

- Ну, він же все-таки твій батько і це його будинок, - як я намагалася, щоб мій тон звучав нейтрально. Як я хотіла, щоб з боку це виглядало філософськи й не показувало мої справжні емоції.

- Це так, - хлопець запустив у волосся руку і скуйовдив його, - але в моєму віці я б вважав за краще відзначати днюху без предків, а то знову відчуваю себе як в школі. Добре, що сьогодні зі мною будеш ти!

- Тимур, - я не знала з чого почати, тому вирішила перейти відразу до справи, - я не спущуся з тобою. Я почекаю тебе тут.