Читати книгу - "Шазілір. Полум'я нового дня, Олена Гриб"

Особливої зацікавленості сусідами «випалювач» не виявив. Метнув задумливим поглядом по скупому інтер'єру (столи, крісла, вішалка, шафа і понура пальма в діжці – нічого примітного), кілька хвилин розглядав Міку, деяку увагу приділив розкиданим перед нею папкам і старим листам.

– Здається, ви – місцева знаменитість? – запитав, не приховуючи іронії.

– Зірка сезону, – відгукнулася вона. – Але, боюсь, після вашого приїзду про мене забудуть. Як вам магістрат? Не очікували побачити в провінції мармур і позолоту?

– Дешева імітація королівської резиденції. Зумисно просте планування огидне, ліпнина – абсолютний несмак, а оздоблення… Гидко дивитися!

Джамон хрюкнув і закашлявся. До прибуття Ради біло-рожеву будівлю постаралися перетворити на білу, проте після першого ж дощу шар вапна частково зійшов, і тепер зовнішні стіни радували око світло-рожевим відтінком, особливо помітним у променях сонця.

– Відірвати й розтоптати не вийде.

Помічник, задихаючись від нестримного кашлю, відвернувся.

– Я маю знати, про що мова? – вороже поцікавився Уфін.

– Про вашого сина, якого не завадило б навчити стриманості.

– Він надто юний для серйозних розмов.

– У суді це не стане виправданням.

Очі «випалювача» небезпечно блиснули.

– Були проблеми? – спитав він уривчасто.

– Коли Лонс вийде у люди – будуть, – запевнила Міка. – І не факт, що на його шляху трапиться жіночка в рожевій сукні, а не вовкодав у малиновому ошийнику.

Наніт бездумно переклав кілька пожовклих аркушів з одного краю столу на інший.

– У вас немає стрічки, – зауважив ніби ненароком.

Міка зиркнула на залишки ниток, що звисали з її лацкана, і кивнула, погоджуючись:

– Ви дуже спостережливі, пане Уфін.

Він скривився. Важко сперся долонею об стільницю, явно збираючись сказати щось грубе, відсунув якийсь папірець… І раптом став білішим за сніг.

– Це що за фокуси? – просипів, показуючи на потерті, щедро заляпані брудом послання. – У вас немає доступу до цієї інформації! Я зараз же вилучаю… Що? Та як ти смієш торкатися мене, йолопе?! Ти хоч уявляєш, на кого підняв руку?

Райл, що миттю відтіснив очільника Ради майже до самих дверей, зупинився.

– Ви справді мене не пам'ятаєте? – прошепотів недовірливо. – Зовсім не пам'ятаєте?

– А маю?

– Ні. – Плечі Джамона опустилися. – Таких, як я, – сотні, і кожен вважає себе особливим. Більше не смійте розпоряджатися тут. Архів підпорядковується магістрату. Без наказу Керрейта жоден документ не покине ці стіни.

– Он як, значить, – протягнув Уфін. – Подивимося, чи надовго вистачить шазілірської впертості.

Він зник у коридорі і, наскільки могла судити Міка, постукав у двері навпроти.

«Продовжує знайомство», – подумала вона, оглядаючи звичний безлад на столі, що для інших іменувався «робочим середовищем».

– Нарешті й від мене є толк. – Райл не вмів довго сумувати. – А ти казала, ніякого пуття, лише проблеми. Погодься, і від кулаків є користь! Що б ти робила без мене, га?

– Викликала б охорону, – спокійний тон давався нелегко. – Це їхня робота.

– Поки б вони прибігли, Уфін знищив би докази!

– Зжер би, чи як? Не вигадуй, Джамоне. До того ж це не докази, а лише старі записи. Вони не стосуються Уфіна. Думаєш, якби в них було щось конкретне, я б залишила їх на столі?

«Я б залишив», – стверджував недовірливий погляд Райла.

Із сумнівом зиркнувши на двері, за якими чувся низький голос «випалювача», помічник попрямував до свого крісла. Він мав чимало роботи, бо ще вчора пообіцяв, що незабаром обов'язково розбереться з алфавітною класифікацією.

«Хоча алфавіт вивчи, і то буде добре», – обсмикнула його тоді Міка, не маючи ілюзій щодо завзяття нового колеги.

Посміялися разом, проте Джамон вирішив, що саме час зайнятися справами.

Завали, що виникли після переїзду архіву до будівлі магістрату, самі собою не розсортуються. Та й чим швидше він закінчить із паперами, тим більше вільного часу в нього залишиться, оскільки до справжньої роботи на кшталт складання зведень, відповідей на запити та обслуговування клієнтів його поки не підпускали.

Скрипнуло крісло, підчеплений колінами стіл зі жалібним вереском проїхав дерев'яною підлогою.

«Скоро обіцяли привезти інші меблі», – мимохідь згадала Міка, не відволікаючись на боротьбу довгих ніг Райла і коротких ніжок столу.

Вона прокручувала у пам'яті недавні події. Уфін зайшов до кабінету, трохи поговорив, роззирнувся… Він одразу помітив жовтуваті листи, написані олівцем, і зрозумів, що це. Посміхнувся самовдоволено: мовляв, читайте і тремтіть, жалюгідні обивателі, Жовта рада не дрімає. Запам'ятовуйте, як пишуться прощальні записки, у кожного з вас є шанс одного разу написати щось подібне. А потім…