Читати книгу - "Полювання на чорного дика"

Завдання спростила сама мадам Іннес.

Вірна своїй філософії, одного ранку вона прийшла до красеня-готельєра у крамничку і попросила… склянку води.

Прохання було настільки двозначним, що Мальтерр аж розгубився, намагаючись збагнути істинний сенс прохання мадам Арманд. Та вона не зволікала.

Уперше за весь час букіністична крамничка була зачинена на цілу годину — і з боку вулиці, і суміжний вхід з готелю. Серед старовинних рукописів та раритетних палітурок прекрасна Арманд, вірна своїй теорії вільного кохання, в одному корсеті віддалася Мальтерру. А після того, як задовільнила спрагу, на пальцях пояснила йому основу і суть марксистських ідей.

Того ж таки вечора Франсуа Мальтерр, виконуючи наказ свого керівництва, став цілковито своєю людиною в штаб-квартирі російських більшовиків на Марі-Роз, 4. Іннес урочисто повідомила всім присутнім російською, що тепер більшовицька партія «приобрела в лице Мальтерра еще одного товарища, верного идеалам марксизма».

Мабуть, тільки Мальтерр помітив, як після її слів полегшено видихнула рибоока Надєнька і як напружився, прикусивши губу, господар квартири, Владімір Маєр.

А зовсім нелегковірна товаріщ Іннес Арманд мала ще одне слабке місце — незламну впевненість у власній жіночій привабливості, тож була переконана, що у такий нехитрий спосіб — «склянкою води» — змогла вселити у душу свого молодого співвітчизника демонів революції…

Кілька років підряд, з 1909 по 1912, Мальтерр старанно відслідковував діяльність більшовицького кубла в Лонжюмо, навіть став одним зі слухачів підпільної революційної школи, облаштованої тут же, на квартирці Маєра-Ульянова-Леніна.

Був свідком того, як одного разу до нього у крамницю забігла заплакана Наденька і, нашвидкуруч витираючи сльози, плутано пояснила, що хотіла б подивитися «щось»… а потім, впавши Мальтерру на груди, ридала, промовляючи, що більше не витримає такої наруги.

Він нічого не питав, бо добре розумів, про що вона.

Вранці з валізкою у під’їзд будинку на Марі-Роз, 4 увійшла Інесс Арманд. Тепер вона мала якийсь час викладати у більшовицькій підпільній школі. А іншого дня Владімір Маєр-Ульянов попросив у Мальтерра ключі від готельного номера (звісно, безоплатно, бо ж для блага революції!), мовляв, вдома страшна метушня, повно людей, а їм із товаришкою Арманд (більше у присутності Мальтерра він не називав її ні мадам, ні пані) необхідно обговорити важливі робочі питання.

Мальтерр спробував підслухати, про які такі важливі питання балакали його неочікувані постояльці, однак крім ахів-охів та стогонів нічого не почув. Плюнув та й повернувся до своєї букіністичної крамнички.

Мальтерр справді не розумів, чому йому довіряють так беззастережно: бачать у ньому простака, якого можна користувати, компаньйона, з яким можна розділяти особисті та навіть інтимні таємниці… Хай там як, а завдяки отій «склянці води» Іннес Арманд він став неначе уповноваженим прихованого, таємного життя усіх мешканців квартирки у будинку на Марі-Роз, 4.

Так було, аж поки не грянула Велика війна.

Маєри-Ульянови з’їхали зі своєї квартирки.

А Мальтерр був змушений полишити бізнес на брата, бо отримав нове завдання. Покинувши насиджене місце, він вирушив на фронт, де завдяки філігранній роботі французької розвідки потрапив до німецького полону.

Там він не дуже бідував, бо утримання в полоні було досить пристойним. На відміну від солдатів, яких селили у бараках (до слова, теж охайних і чистих), офіцери, а серед них і Франсуа Мальтерр, мешкали у комфортних гуртожитках. Ба більше, користувалися правом виходу в місто, даючи своїм охоронцям чесне офіцерське слово не втікати аж до офіційного звільнення.

Та повернувшись із полону, Мальтерр, як не дивно, знову був ув’язнений. Цього разу у французькій в’язниці за недолугим звинуваченням у шпигунстві. Саме так, — його, старанного агента французької розвідки, назвали німецьким шпигуном!

Він мало не повторив долю свого співвітчизника, сумнозвісного Дрейфуса, французького офіцера єврейського походження, котрого помилково звинуватили у шпіонажі на користь німців і без належних доказів засудили.

Мальтерр, що б не сталося, мусив мовчати, тож після суду міг очікувати лише одного: безчестя, смертного вироку або ж, як Дрейфус, довічного тюремного ув’язнення. Був переконаний: хтось задумав позбутися його, адже знав він чимало. Занадто багато було на кону, справа переважала ціну його життя, а рятувати Мальтерра ніхто не поспішав. Свої від нього відмовилися.

Інакше чому він потрапив у таке лайно? Як і кому він міг пояснити, що він був завербованим німцями з відома і подачі французької розвідки і там, знаходячись у полоні, виконував важливу місію?

На щастя, доля усміхнулася Мальтеррові. Його врятував один зі співробітників спецслужби, тоді ще зовсім молодий дипломат Альбер де Морран. Йому вдалося переконати своє керівництво, що Ізраель Шуазі, він же Франсуа Мальтерр, усе ще може бути корисним і скидати його з рахунків не варто.

Альбер де Морран спритно усе облагодив: він знову став колишнім Франсуа Мальтерром і повернувся у Лонжюмо, на Марі-Роз. Тільки от відпустив солідну бороду і почав палити. Ніхто б не упізнав у цьому замисленому чоловікові із суворим поглядом колишнього Франсуа Мальтерра, а тим більше Ізраеля Шуазі.

* * *

— Пане… Ви ж наче вчора увечері зупинилися у моєму готелі, чи не так?

Марко обернувся.

Власник букіністичної крамнички, старий мсьє Мальтерр стояв просто перед ним, звично встромивши пальці у вузькі кишені свого жилета — типовий французький буржуа, якого не заплутаєш і не зіб’єш з пантелику більшовицькими ідеями…

— Так, пане Мальтерр, саме так. Я Алекс Макміллан. Учора ввечері заселився… — усміхнувся Марко, згідно киваючи, — а сьогодні вранці вирішив зайти до вашої букіністичної крамнички. Мій дядько Альбер де Морран казав, що у вас можна натрапити на цікаві екземпляри…

Мальтерр підвів важкий погляд і уважно поглянув на Марка.

— Альбер де Морран? — перепитав він. — Ви, англієць, племінник Альбера де Моррана?

— Так… — розвів руками Швед, — він одружений із моєю тіткою. Отже, я його племінник.

— І ви тут…

— У справах, пане Мальтерр.

— До Лонжюмо не приїздять у справах, — гмикнув старий, — швидше, щоб забути про них на якийсь час. Або у тиші подумати про те, як усе краще спланувати.

— Саме із цієї причини я тут, — Марко поклав на полицю пошарпаний томик Дідро. — І дядько Альбер сказав, що ви можете мені допомогти скласти деякі пазли докупи.

Мальтерр замислено провів рукою по своїй густій солідній бороді.

— Звідки мені знати, що ви справді племінник мсьє Моррана? Як я можу у тому переконатися? — недовірливо поцікавився він.

— Чи повірите ви мені, коли я скажу, що мсьє Морран урятував вам життя, коли вас засудили як німецького шпигуна? Він був вашим куратором. У тій