Читати книгу - "Зелений Змій, або Алкогольні спогади, Джек Лондон"

чого я досяг, і я сам бачив, чого воно варте. Я згадав старих зледащілих п’яниць та волоцюг, яких, бувало, частував. Ось що залишилося мені від життя! Чи хочу я бути таким, як вони? Ні, тисячу разів ні! І я лив сльози солодкого суму за своєю пишною юністю, що пливла за водою. (Хто тільки не бачив меланхолійних п’яниць, які ллють сльози? Їх можна зустріти по всіх шинках. Якщо вони не можуть знайти когось, кому б повідали своє лихо, то повідають його шинкареві, бо йому ж платять, щоб слухав.)

Вода здавалася такою приємною, а смерть такою мужньою. Зелений Змій змінив мелодію, що наспівував у мій до божевілля п’яний мозок. Геть сльози, геть жаль! Це смерть героя, геройськи заподіяна власного рукою, з власної волі. І я бадьоро заспівав свою лебедячу пісню, а бризки та оплески води нагадали мені, в якому я становищі.

Нижче міста Беніша, де виступає пристань Солано, протока ширшає, і її тут називають «Затокою Тернерської Корабельні». Я був у береговій течії, що проходить понад Солано та йде до затоки. Здавна я знав, з якою силою вирує там течія, минаючи острів Мертвої Людини та ринучи просто до пристані. Я не хотів, щоб мене знесло на палі. Мені це не подобалося, бо довелося б згаяти з годину в затоці, що лежить на шляху потоку.

Роздягнувшись у воді, я поплив, вміло та спритно розсікаючи воду руками та перепливаючи потік під прямим кутом, поки не побачив огні на пристані. Тепер я знав, що мене вже не знесе течією. Перевернувшись на спину я став відпочивати. Небезпека минула, я міг трохи віддихати.

Гордий, що зміг вибитися з течії, я знову заспівав свою лебедячу пісню — якусь безглузду імпровізацію юнака, який допився до нестями! — «Не співай» — прошепотів мені Зелений Змій — «На Солано рух триває цілу ніч. Залізничники на березі. Вони почують тебе, під’їдуть човном і врятують. Ти ж не хочеш, щоб тебе врятували?» Звичайно, я не хотів. Як? Щоб мене позбавили геройської смерті? Нізащо! Пливучи горілиць, під сяйвом зірок, я дивився на добре знайомі портові вогні, що пливли повз мене, червоні, зелені та білі, й посилав сумне, сентиментальне «прощай» кожному з них.

Допливши до середини каналу, я знов заспівав. Коли-не-коли я бив по воді руками, але здебільше мене несло течією, й мені ввижалися довгі, п’яні сни. Перед світанком я протверезився, бо вже довго був у холодній воді, та подумав, у якій же це частині протоки я пливу. Потім подумав, що це буде диво, коли поворотна течія припливу не схопить мене та не понесе назад раніш, ніж я випливу в затоку Сан-Пабло.

Далі я відчув, що дуже стомився, що мені холодно, що я зовсім тверезий і не маю ані найменшого бажання вмерти. Я бачив гамарню Сельбі на березі Контра-Коста та маяк на Кобилячому острові. Почав плисти до берега Солано, але занадто виснажився та дуже змерз. Я плив так повільно, витрачав стільки зусиль, що облишив і віддався на волю течії, коли-не-коли змахуючи руками, щоб додержати рівноваги на хвилях, які все більшали. І тут я злякався. Тепер, зовсім тверезий, я не хотів помирати. Знайшов двадцять причин, щоб жити. І чим більше причин знаходив, тим певнішим ставало, що я потону.

На світанку, пробувши чотири години у воді, я опинився в небезпечному місці, на хвилях поблизу Кобилячого острова. Тут швидка течія припливу з протоки Вальєхо зустрічалася з течією протоки Каркінез, і там, де вони, вируючи, зливалися докупи, до них прудко ринув приплив із затоки Сан-Пабло. Віяв дужий бриз та кучерявив воду маленькими хвилями, що уперто заливали мені рота, і я почав уже ковтати солону воду. Як досвідчений пловець я знав, що кінець мій близько. Але тоді саме наспів човен з грецькими рибалками, що йшов до Вальєхо. І знов я врятувався від Зеленого Змія завдяки своїй фізичній силі.

І, до речи, дозвольте мені зауважити, що ця божевільна витівка Зеленого Змія зі мною не є щось виняткове. Статистика самогубства дає жахливий відсоток, що треба поставити на карб Зеленому Змієві. Випадок зі мною, коли здоровий, нормальний юнак, повний радості життя, наважився вкоротити собі віку, не був звичайний. Але треба взяти на увагу, що цей намір виник після довгої пиятики, коли мозок та нерви були цілком отруєні. Уява моя мала великий нахил до романтизму та драматизму, і коли я під впливом алкоголю майже дійшов божевілля, думка про самогубство здалася мені чудовою. Але й старіші, хронічні пияки, пригнічені життям та зневірені в ньому, якщо вкорочують собі віку, то здебільше після довгої пиятики, коли їхній мозок та нерви наскрізь просякнуті й отруєні алкоголем.

XIII

Отож я залишив Бенішу, де Зелений Змій мало не занапастив мене, та пішов у широкий світ на поклик голосу, що з самих глибин життя кликав мене прийти та знайти його. Але де б я не блукав, усі шляхи, що лежали переді мною, просякли алкоголем. Люди все ще збиралися у салунах. Це були клуби злидарів, і тільки ці клуби були мені доступні. Я міг заводити знайомства в салунах, зайти туди і розмовляти, з ким хотів. У чужому місті чи містечку, де мені доводилося блукати, єдиним місцем, куди я міг зайти, був салун. Я не почував себе чужинцем у тому місті з моменту, як ходив до салуну.

І саме тут дозвольте мені навести приклад не далі, як тогорічний. Я запріг четверо коней у легку бричку, взяв із собою Чармейн, і ми поїхали на три з половиною місяці в найбільш дикі місця Каліфорнійських та Ореґонських гір. Щоранку я виконував свою регулярну денну працю — писав твори. Скінчивши опівдні, решту дня ми їхали далі. Але не однакова відстань поміж місцями, де можна було спинятися, а також поганий стан шляхів примушували напередодні складати план праці й подорожі. Я мусив знати, коли виїдемо, щоб почати вчасно писати та скінчити до від’їзду своє завдання. На випадок, якби переїзд був довгий, я мав встати та почати роботу о п’ятій годині. При легких перегонах міг не починати до дев’ятої години.

Але як скласти план? Тільки я приїздив до міста та розпрягав коней, то, вертаючись із стайні до готелю, заходив у салун. Насамперед випити! Так, я хотів випити, але не треба забувати, що я пив тому, що в такий спосіб хотів довідатися про багато речей. Так, насамперед ­випити!

«Призволяйтеся й ви», закликаю господаря. І коли ми п’ємо, в першу чергу ставлю запитання, які там шляхи та де зручно спинитися.

— Дайте мені подумати, — каже господар. — Є шлях через Тарвотерський Хребет. Він мусить бути добрий. Я проїздив там років зо три тому. Але цією весною були завали. Знаєте, що я вам скажу? Я запитаю Джері... — І господар повертається та запитує якогось чоловіка, який сидить біля столу, або стоїть схилившись над прилавком, — якогось там Джері, або Тома, чи Біла...

— Слухайте, Джері! Як цей Тарвотерський шлях? Ви їздили ним до Вількінза минулого тижня.

І поки той Біл або Джері, чи Том починає ворушити своїм негнучким мізкувальним та мовним апаратом, я пропоную йому призволятися. Тоді