Читати книгу - "Крізь пекло, Валерія Дражинська"

- Владе, - я вперше вимовила його ім'я вголос, від чого серце стиснулося, - вибач, я пам'ятаю, що обіцяла тебе більше не турбувати, але в мене виникли великі...

Договорити я не встигла, за його спиною з'явилася надзвичайно вродлива дівчина, з чорним, як вороняче крило, волоссям. Вона підійшла та запитально подивилася на мене.

-Ти хто?

Я з гіркотою усміхнулася:

- Ніхто! - і пішла.

Позаду грюкнули, зачиняючись, двері. Я присіла на сходинку між поверхами. Боляче було нестерпно. Події сьогоднішнього вечора повністю вибили мене з колії.  Голова розколювалася від надлишку емоцій. Я не могла вхопитися ні за одну здорову думку.  Усе перемішалося як у калейдоскопі: страх, пекучі ревнощі, біль, самотність...

Зібравши жалюгідні залишки волі, я піднялася.

Сльози застилали очі і я не одразу помітила машину, яка почала рухатися, щойно я вийшла з під'їзду. А коли побачила, одразу ж зрозуміла хто це. Я завмерла, хвилею по тілу почав накочуватися байдужий спокій. Ось і все, кінець! Щось на кшталт полегшення промайнуло в голові. Зараз, нарешті, закінчиться весь цей кошмар. Вікно в машині почало повільно опускатися, показалася його задоволена до чортиків фізіономія, у руці був пістолет. Я посміхнулася. Він злегка розгубився, але все ж таки натиснув на курок. Постріл змішався з дзвоном скла, що розбивається, десь на задньому плані. У ту мить, коли я відчула різкий біль у ділянці серця, переді мною зверху звалилося щось величезне і стиснуло в залізних обіймах, заважаючи справедливо впасти на асфальт від поранення. Я одразу впізнала Влада. Пролунали ще постріли. Кулі, які призначалися мені, дісталися йому, бо він закривав мене своїм тілом. Тільки не це! Тільки не знову! Тільки не він! Я спробувала його відштовхнути, розуміючи, що вже пізно, але слабкий рух почав занурювати мене в чорну безодню. Наче крізь туман я чула ще постріли. Скільки їх усього, було - п'ять, шість? І скільки куль потрапило у Влада?

- Маленька, не смій! Я знищу весь цей світ, якщо ти підеш! - вимовлені з відчайдушним болем слова були останніми в реальності, що стрімко зникала.