Читати книгу - "Тарасові шляхи"

Що перед ним попереду? Він мріє малювати. Ну, що ж, буде панським художником, в панській владі буде весь його хист і талант—і він ніколи не зможе вільно, не потай, як тепер, іти поряд з Дунею. Його кріпацька неволя—непереможний мур між ними. Ні, вона не прийде більше до нього. Вона так, пожартувала трохи, та й годі.

Все нижче опускалася його голова, і він у розпачі кусав губи. Як йому хотілося її побачити! Адже з тих часів, як відірвали його від рідних місць, від сестер—ні від кого ніколи ні ласкавого слова, ні привіту. "Як перекотиполе,—подумав Тарас,— жене вітер". Але раптом на плечі відчув легкий приторк маленької руки.

— До гурту, лави молодих!—почув він веселий шепіт. Вона прийшла, прийшла. Це її любима пісня.

— Дочекався? Не сердишся? А у мене які подарунки для тебе, яке цікаве! Ні, до церкви я зараз не піду, ходім, ходім, прошу, подалі, отим завулочком, до Вілії, на наше місце, я щось покажу тобі.

Вона завжди говорила швидко-швидко, і для Тараса було насолодою слухати її голосок.

"Чого вона така ласкава до мене?—не раз думав Тарас,—коло неї ж вільні учені хлопці—а я що?"

"Чому я така ласкава до нього?" інколи думала і Дзюня. Ах, їй було байдуже, що він кріпак, що він обідраний, що він нічого не має, крім своїх сірих очей, які дивляться на неї, як люди дивляться в костьолі на Мадонну. Оце її, мабуть, і полонило—його очі, його сумні пісні, вся його душа, повна безмежної любові до неї. Він ладен стати навколішки і молитися на неї, а хіба ж так ставляться до неї всі знайомі, веселі й жартівливі хлопці?

— Прошу, Тарасе, сядьмо тут, я щось маю подарувати—закрий очі!

Тарас слухняно з блаженним виглядом закрив очі і раптом відчув у руках якусь матерію.

— Це я тобі сорочку пошила. Еге ж, щоб на свята надів. Ну, що ж, тепер одкрий очі. Тепер, навпаки, широко одкрий очі. Я покажу тобі щось цікаве. Тільки присягнися, що нікому не скажеш.

Тарас широко одкрив очі, ніжно притуляючи до грудей дешеву полотняну сорочку.

— Не мни! — хазяйновито мовила Дзюня.— Я її добре випрасувала, а тобі ж ніде буде її прасувати.

Тарас, як щось дорогоцінне, поклав подарунок за пазуху, не знаходячи й слів, але Дзюні слова про це були зовсім не потрібні, вона сама чи не більше за нього була щиро щаслива з свого подарунка.

— А тепер дивись і читай,—вона вийняла з кишеньки зім'ятий клаптик паперу, дрібно списаний. — Це мені один студент дав прочитати,—зашепотіла вона,—і я так захотіла тобі показати. Отакі папірці зараз розкидають, щоб люди читали, але їх треба потайки читати, бо за них у в'язницю можуть посадити. — І вона почала читати польською мовою: — "Ви, що страждаєте в залізних кайданах самодержавства, зігнуті під тяжким і ганебним ярмом рабства, повстаньте з нами, росіяни".

— Що це таке?—схопив Тарас Дзюню за руку.

— Це повстанці до росіян звертаються, так мені той студент сказав!—пояснила вона впевнено.—Це проти царя Миколи вашого.

Ураз майнули в голові Тараса оповідання старого діда Івана про гайдамацькі повстання за волю.

— Читай, читай далі!

І Дзюня прочитала натхненно, як присягу, листівку від першого слова до останнього.

— Як добре!—мрійно сказала вона.—Певне є на світі такі сміливці, що не бояться ні жандармів, ні в'язниць. Я спитаю у того студента, який дав мені цей папірець, де ж вони є, ці повстанці.

Вона говорила просто й спокійно, не розуміючи всієї важливості цієї справи, а у Тараса все загорілося всередині.

— Спитай його, Дунечко, про все спитай і ще принеси почитати.

— Ну, звичайно, а зараз мені час бігти, мені ще треба сукню одній панночці дошивати. Я аж у неділю буду в костьолі, бо зараз дуже ніколи.

Тарас схвильований повертався додому. Він не знав, що тепер, перед 1830 роком, не тільки в старовинному місті преславному Вільно в гуртках молоді почувалося наближення бурі, а і в усій Польщі.

Почував його і пан Тараса, лейб-гвардії полковник Павло Васильович Енгельгардт. Він сидів насупившися в кабінеті і наказав нікому не заходити. Щойно він повернувся від губернатора. Повстання неминуче, і треба негайно вирішити, що робити: чи лишитися тут і ризикувати бути вбитим повстанцями, а коли й урятуватися, то викликати до себе підозру імператора, чи вже заздалегідь тікати до Петербурга.

Пан Енгельгардт вирішив зробити друге і не зволікав з від'їздом. Поїхав порожнем, без майна, без челяді.

Тарас тільки зрадів, що пан не взяв його. Він ходив, як п'яний, зачарований своєю несподіваною першою любов'ю. Протягом цілого тижня він міркував лише, як вирватися в неділю до костьолу і побачити Дуню, яка розповість йому новини і свого власного немудрованого життя і всього свого передмістя і, може, знову принесе йому на клаптику паперу ці надзвичайні заклики, які перевертають усю душу.

Але в неділю був даний наказ усій челяді не відлучатися нікуди з дому.

— Чому?—спитав Тарас у свого земляка Івана Нечипоренка.

Іван меланхолійно почухав потилицю.

— А хто його зна! Не нашого розуму справа розбиратися. Бояться, щоб з ляхами не знюхалися, та я не знаю, і ти, хлопче, не совай краще носа, щоб на стайні не опинитися.

А Тарасові саме кортіло "сунути носа" — довідатися, що ж робиться там, на вулиці, на вільному повітрі. Брама в панському маєтку була щільно зачинена. Нікого з челяді нікуди не випускали.

І потім, як пережити ще такий довгий, нудний тиждень без Дуні, без приторку її маленької, але такої енергійної, працьовитої ручки, без її усмішки, без рухливих тонких брівок. Він, цей тиждень, тягся, як