Читати книгу - "Тарасові шляхи"

— Гуляли, добре гуляли, панове, — облизуючи губи, мовив тоненький чорнявий панок. — Ви ж знаєте, Павле Васильовичу, — звернувся він до хазяїна, — у Трощинського тепер театр — який театр! Із своїх же людей влаштував, з кріпаків.

— Ну, що там у Трощинського,— перебив його товстий, лисий пан у зеленому жупані.—Набрав таких, що ступити не вміють. От у Скоропадських балет—ой, матка боска, дівчата тобі — ягідка в ягідку! Такі там красуні! І вчителя з Варшави до них виписав. Сам одбирав найкращих, сам одбирав! —підморгнув він і зайшовся сміхом.—До нього дівчина прийде перед весіллям, проситься заміж, а він її—в балеті Поплаче, поплаче, та й затанцює. А нареченого, щоб води не каламутив, не бунтував, — кудись подалі. Ну й балет, я вам скажу!..

Пан Енгельгардт насупився і засопів. Це вже Тарас знав—незадоволений пан. Ще б пак—у того пана театр, у того—балет, он графа Строганова навіки "беф-строганов" уславив... А чим йому похвалитися?

— Налий вина! — крикнув Тарасові. — Стоїш, бидло, рота роззявив! — І раптом глянув на Тараса, ніби вперше побачив. Усміхнувся задоволене, обвів очима гостей:

— Пхе! Балет! А в мене, хе-хе, вже мій власний художник росте,— і примружився, ніби казав: ага? Чия взяла?

Другого дня Тараса віддали в науку до якогось маляра.

ЧАСТИНА ДРУГА

У ВІЛЬНО, ГОРОДІ ПРЕСЛАВНІМ...

Раптом це місто, стародавня столиця Литви—Вільно, стало дуже дорогим і любим серцю Тараса.

Він і раніше бачив, як мальовничо тече мати литовських рік — Вілія, бачив чудові старовинні костьоли Станіслава, Іоанна Хрестителя, Петра і Павла, збудовані ще в чотирнадцятому сторіччі, Любський замок над Віліею. Та раптом після одної вечірньої відправи у невеличкому, але напрочуд гарному костьолі святої Анни, куди він зайшов по дорозі від навчителя-маляра помилуватися на вітражі та зображення Мадонни, йому здалося все зовсім іншим на світі.

Він дивився на тонке, осяйне лице святої діви та якось ненароком глянув убік і вже не міг більше спокійно дивитися на небесну діву. Тут, на землі, майже поряд з ним, стояла тоненька невисока дівчина, склавши по-католицькому для молитви обидві долоні. Одразу впали в очі гарні, як змальовані по шнурочку, брови на тонкому мінливому личку. От воно, спокійне, підвелося трохи вгору, ніби сама Мадонна зійшла й стала серед людей, а за мить—темні очі з-під довгих, стрільчастих вій уже зиркнули навколо, личко ожило ледь стриманою усмішкою, брови трохи підвелися— і все засяяло навколо, не від святих свічок, а від цієї земної теплої усмішки.

Зненацька темні променисті очі зустрілись із здивованим, захопленим поглядом сірих великих очей якогось хлопця, що стояв у куточку, мнучи в руках старий капелюх. І одежина на ньому була стара... Але стільки щирого захоплення було в цих сірих очах, в усьому обличчі, що дівчина глянула ще і ще.

Ні, вона напевне не була з пишних панянок. Це було видно з її простенького платтячка, з легкої дешевої хустинки, що так скромно обгортала її милу голівку,—одяг звичайної віденської міщаночки. Та ні дівчина, ні хлопець не звернули ніякісінької уваги на одяг. Тарас бачив лише брови, очі, усмішку, — і раптом сам усміхнувся, щиро й радісно, і, злякавшися такого нахабного вчинку, швидко вибіг із костьолу. Отоді місто й стало зовсім іншим, і ріка, і вулиці, і пагорки навколо міста, і старовинні каплички, і церкви, і замки.

За кілька днів, у суботу, він не витримав і знову зайшов до костьолу святої Анни, Чорнобрива дівчина стояла на тому ж місці. Він недовго чекав, поки вона обернулася і пізнала, пізнала його! Це він побачив по куточках рожевих уст, що затремтіли, силкуючись не підвестися вгору — не посміхнутися. Він спалахнув, але не втік, як уперше, а достояв до кінця. Добре, що була субота, пан поїхав кудись розважатися, і Тарас був увесь вечір вільний. Він дочекався, поки всі люди, які молилися, підійшли до розп'яття, щоб покропити собі чоло святою водою. Він бачив, як і дівчина опустила тоненькі пальчики молитовне й зосереджено, та тільки повернулася від розп'яття, враз зиркнула з-під хустини в той куток, де стояв Тарас. І зовсім випадково, в цьому був переконаний Тарас, вони вийшли разом з церкви. Дівчина заговорила з ним — Тарас ніколи не насмілився б заговорити першим.

Її звали Дзюнею, Дзюнею Гусиковською. Вона була швачкою, і була трохи старшою віком за Тараса. Про все це вона швидко розказала по-польськи, бо була полькою, і дуже сміялася, як Тарас перекручує польські слова—хоча, живучи вже два роки у Вільно, їздячи з паном у інші польські міста, він уже розумів досить добре польську мову. Але називав він її не Дзюнею, а Дунею.

Про що вони говорили? Хіба можна про це розповісти? Власне, ні про що. Взагалі говорила Дзюня, а Тарас слухав її милий голосок, немов якусь небесну музику.

Про це знайомство він не розказував, звичайно, нікому, але вони бачилися кілька разів. Правда, не часто і ненадовго, і це були Великодні свята для Тараса.

Тарас відчув—там, за стінами панського будинку, за стінами його кріпацької неволі, вирує життя вільне, привабливе. Наче подих весняного вітру, його донесла раптом молоденька весела чорнобривка Дуня, простенька швачка з передмістя. Вона була письменною, читала книжки, вона бувала серед молоді ремісничих цехів; до неї, такої гарненької, залицялися студенти, і, не знаючи, що це і відкіля йде, Дуня й собі наспівувала, сидячи з Тарасом на березі Вілії:

— До гурту, лави молодих... (3 оди Адама Міцкєвича)

Вона ж бо дихала тим повітрям, яким дихала молодь Польщі, серед якої вже лунали запальні слова поезії Адама Міцкєвича.

Це ж у Вільно, кілька років тому, Міцкєвич учився в університеті, там був заснований таємний гурток революційної молоді "Філарети". Молодь мріяла про відродження Польщі, про визволення її з-під гніту самодержавного російського імператора.

Якось увечері Тарас чекав на Дуню в темному куточку площі коло капели Остробрамської богоматері.

"А може, вона не прийде? — майнула думка, і тоскно і страшно зробилось на серці.—Вона вільна весела дівчина, а я—безправний,