Читати книгу - "Не повертай мене, Джулія Рейвен"

Емма проігнорувала почуте та повністю переключила увагу на Ніка.

— Сідай, — я кивком показала Яну на стілець.

Ян з важким зітханням підводиться, швидкими рухами знімає з себе сорочку і кидає під ноги.

— Тільки акуратно, я ще надто молодий, щоб померти, — коментує мої дії він.

— Давай ти помовчиш? — я ставлю пляшку із антисептиком на тумбочку та зубами відриваю шматок бинта. — Спершу треба обробити рану.

Він не кліпаючи дивиться, як безбарвна пахуча рідина вбирається в туге плетіння бинта, а мені здається, що його погляд залазить під шкіру. І чому мені ніяково?

Струшую головою, відганяючи непотрібне почуття сорому, і беруся за справу.

Стягуючи краї рани, я маленькими пасатижами допомагаю голці проткнути грубу шкіру і зробити перший стібок.

Ян болісно морщиться, міцно стиснувши зуби.

Він сидить на стільці з похмурою усмішкою. Його тіло, вкрите хитромудрими татуюваннями, злегка спітніло. Намагаюся зробити ще один стібок, як його рука різко зупиняє мене, схопивши зап'ястя.

— Ще один такий ривок, і я сам за себе не ручаюся, — цідить він крізь зуби, дивлячись прямо перед собою.

Відчуваю підступаючий ком у горлі від страху. За сьогодні сталося дуже багато подій, але, зібравши всю силу волі в кулак, хрипко вимовляю:

— Голка в руці не в тебе, а в мене. Я б на твоєму місці не була такою гучномовною.

— Роби свою роботу мовчки і акуратно, — він відпускає моє зап'ястя і я, скривившись від палаючої шкіри після захвату, роблю останній стібок.

Краєм ока помічаю його погляд на своїй фігурі. Він ковзає вздовж, це видно з пурхання його світлих вій.

Взявши ножиці зі столу, відрізаю нитку та вимовляю:

— Я тобі не рабиня, щоб мною помикати.

— Ти впевнена в цьому? — чоловік різко схоплюється з стільця, хапаючи мене за горло, і нахиляється впритул до мого обличчя. Помічаю, як він нервово переводить погляд із моїх губ на очі, і закушує губу зсередини. У вухах віддається шалений ритм мого серця. Повітря катастрофічно не вистачає, і я, як риба на суші, починаю задихатися.

Ян розтискає руку, відвертається і бере чорну сорочку з підлоги.

— Ти не кращий за інших тиранів, які користуються слабкістю жінок, — з образою випалюю я, потираючи саднячу шию.

— Повтори?! — він повертає голову в мій бік, дивлячись через плече.

— Що чув, — огризаюсь у відповідь, не випускаючи з рук ножиці.

— Та що ти знаєш про мене? — Ян ніби зривається з ланцюга, підчепивши ногою стілець, жбурляє його вбік. Маленький столик, що стоїть поруч, також летить до біса, перевертаючись на стільницю. Спирт, дві склянки з ромом і пляшка розбиваються вщент, розливаючись по бетонній підлозі невигадливими струмочками.

Нік, спершись на плече Емми, поспішив вивести її з кімнати. Звук зачинених дверей сповістив, що тепер ми одні.

Ян в один крок наближається до мене і, нахиляючись ближче, спирається руками на стіл. Ніздрі розширені, а сіро-блакитні очі дивляться на мене в очікуванні пояснень. 

— Гадаєш, ти бачиш людей наскрізь?

Відчуваю, що серце зараз вилетить із грудей, розриваючи ребра під шкірою. Ян обпалює своїм диханням моє обличчя і від цього стає не по собі. 

— Ти знаєш мене не більше, ніж я тебе. Але вже готова робити висновки?

Наші губи в декількох міліметрах одна від одної, і в цей момент мені здалося, що він зараз мене поцілує. Але ні. Цього не відбувається.

Ян зривається з місця, голосно матюкаючись, вивуджує з чорної сумки щось і повертається до мене. 

— Що ти задумав? — перелякано питаю, помітивши в його руках наручники.

— Пішли спати, — він різко смикає мої зап'ястя і одягає мені один із металевих браслетів.