Читати книгу - "Я не про це мріяла чи Потрапила, так потрапила, Тетяна Барматті"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
"Ми тобі допоможемо" – видихнули мої малюки разом.
Я посміхнулася, весело і задерикувато, зграбаставши маленькі грудочки у свої обійми. Потрібно обов'язково поговорити про те, щоб їх ніхто не бачив. Принаймні, разом, а то раптом захочуть відібрати в мене одного?
Уявивши, як у мене відбирають Мао чи Дао, я ледь не схлипнула, хоча не помічала раніше за собою такої сентиментальності. Втім, довго це не тривало, і ніжні почуття замінила на рішучість, адже за своїх малюків я можу і не лише хвіст відкрутити!
«Лягай» – рішуче наказали нарли, почавши кружляти навколо мене.
На секунду я забарилася, а потім слухняно лягла на ліжко. Якщо я своїх маленьких друзів почну побоюватись, то кому тоді взагалі довіряти? До того ж, я достеменно знала, що нічого поганого вони мені не зроблять, навпаки, якщо буде небезпека, обов'язково врятують. Не знаю, правда, як врятують, з їхніми то розмірами, але ця впевненість була настільки сильною, що я вирішила не противитися і прийняти це без лишніх слів.
Малята не зупинялися і миготіли у мене перед очима, з неймовірною швидкістю переміщаючись по колу, немов занурюючи мене в транс. І вже не знаю, як мають почуватися люди під гіпнозом, але я буквально забула, де знаходжуся, що взагалі відбувається і хто я така, зрештою.
Не знаю, скільки пройшло часу, але прийшовши до тями, я загальмовано дивилася на стелю. Мабуть, я ще довго так пролежала б, якби Мао і Дао не зависли переді мною з нещасними поглядами.
– Не вийшло? – Тихо запитала, вже зріднившись зі своєю долею учениці.
«Вийшло»
– Тоді чого ви такі засмучені?
«Ти довго не приходила до тями» – почулося винувате у мене в голові.
Зітхнувши на повні груди, я посміхнулася. У нас вийшло, а решта мене не турбувала. До того ж, на навчання я витратила б набагато більше часу й не факт, що змогла б все вивчити, все-таки хто його знає, які літери у нагшасів. Може там такі каракулі, які вчи – не вчи, а вивчити буде нереально.
– Дякую, ви мої герої, – похвалила я нарлів, помічаючи, як вони роздулися від задоволення.
«До тебе стукали, але ми заблокували двері магією, тож увійти ніхто не зміг» – відзвітував Мао.
Кивнувши, я подивилася на Мао, а потім перевела погляд на Дао, не знаючи, дивуватися мені чи ні. Я незрозумілим чином могла розрізняти малюків, хоча вони однакові, як дві краплі води. Але що ще цікавіше, навіть у голові, я можу зрозуміти, хто саме говорить. Чортовина якась…
"Наш зв'язок" – з гордістю зауважив Дао.
– Чудовий зв'язок, – пробурмотіла я, задоволено потягнувшись. – Що я можу для вас зробити? І що взагалі я маю робити, щоб ділитися своїми емоціями?
«Нічого, ти й так дуже емоційна»
Кивнувши, показуючи, що все зрозуміла, я попрощалася з малечею, пообіймавши їх трішки. Їм після перебудови мого мозку до читання потрібно відпочити, набратися сил і з емоціями, на жаль, це ніяк не пов'язано, а то я б поділилася, мені для них нічого не шкода.
Привівши себе до ладу, не забувши вмитися, я акуратно відчинила двері, просовуючи носа в щілину і зустрічаючись поглядом з моїм вірним охоронцем. Цікаво, йому спати і їсти не треба?
Запитати про це я не встигла, мало не скрикнувши. Як виявилося, прямо навпроти моїх дверей біля стіни сиділи Сан і Ларі, чекаючи поки я вийду. Чоловіки були трохи нервовими, про що свідчили їхні хвости, які не переставали тремтіти, й обійми, в яких вони стиснули мене з двох боків, немов м’якенького ведмедика, зовсім ні про що не дбаючи.
Списавши всі дива цих потрійних обіймів на нерви, я терпляче чекала, коли мене відпустять, час від часу, стукаючи кулаками по їхніх плечах, не особливо м'яких, якщо що. І чого вони такі накачані, питається?
Представивши на мить темношкірого Сана з пузом і дряблою шкірою, я скривилася. Ні, так він справді куди цікавіший і привабливіший. Хоча, яка мені справа до його привабливості? Залишатися на все життя в храмі, оточеному нагами з пісними обличчями не те, чого б я хотіла. Тож план простий!
– Мені потрібна бібліотека, – рішуче заявила я. – І відпустіть мене.
– Вибач, ми це… – промимрив Сан.
– Все добре? Ми стукали, але ти не відповідала, – зачастив Ларі, стурбовано заглядаючи мені в очі і погладжуючи плечі своїми напрочуд м'якими, теплими руками.
– Зі мною все добре, я просто ... – почала я і закусила губу, поплескавши віями. – Зомліла після закріплення зв'язку з нарлом.
– Знепритомніла? Тоді треба до лікаря, – ствердно видихнув Сан, підхопивши мене на руки.
– Не треба, нарл сказав, що зі мною все добре, – заперечила я, починаючи крутитись на руках чоловіка, поки він мене не відпустив.
– Але з чим це пов'язано і навіщо тобі до бібліотеки?
Ледве не закотивши очі, я швидко перебирала в голові всілякі варіанти, які тільки могла прочитати в книгах. Сказати правду, на жаль, я не могла. По-перше, ніхто не повинен знати, що малюків у мене двоє, а по-друге, що вони мають ще якісь здібності. Це їхня таємниця і не мені про неї розповідати, та й втрачати довіру малюків не хотілося.
– Наслідки перенесення в інший світ і перебудови мого мозку на ваше мовлення, – швидко затараторила я, розуміючи, що горезвісна амнезія, яка так і крутилася на язиці, зовсім сюди не підходить. – Перенапружилася, простіше кажучи.
– А бібліотека? – Все не давав мені спокою Сан, щоб йому.
– Через це у мене в мозку стався збій… – видихнула я, розуміючи, що мої виправдання схожі на марення божевільного. Але як я інакше поясню всім, що в одну мить навчилася читати? – Через цей збій я зараз вмію читати.
Чоловіки виглядали, м'яко кажучи, приголомшеними, я ж продовжувала мило плескати віями, кілька разів зніяковіло похнюпившись. Боюся, стереотипи про розумові здібності блондинок не залишать і цей світ. Головне, щоб ще якась потраплянка потім мене за це не прокляла. Та й має бути якась потраплянська солідарність, зрештою. Не винна я, мене змусили обставини!
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Я не про це мріяла чи Потрапила, так потрапила, Тетяна Барматті», після закриття браузера.