Читати книгу - "Я не про це мріяла чи Потрапила, так потрапила, Тетяна Барматті"

Глава 6 – Нарли.

Схопившись за серце, я відсахнулася, дивлячись на двох маленьких істот з розкосими очима, що зависли в повітрі. Вони нагадували м'які грудочки з такими ж маленькими ріжками і іклами. Налякали! Ковтнувши, я повільно видихнула, стежачи за реакцією моїх візитерів. Все-таки краще одразу зрозуміти, як вони налаштовані. Може, це й не нарли зовсім, а якісь інші істоти, яким моя персона не припала до душі. До того ж, ілюзій я не мала, чудово розуміючи, що неможливо подобатися всім.

Зрозумівши, що все гаразд, я вирішила краще розглянути маленьких істот, адже цікаво. Ріжки і ікла мені, як не дивно, не привиділися на ґрунті переляку. Навпаки, до них додалися ще маленькі ручки, кругленькі вушка і незрозумілі невеликі нарости з такими ж мініатюрними шпильками.

Осмілівши, я тицьнула одного пальцем у ймовірний живіт, помічаючи, як він заплющив свої очі і потягнув руки до рота. Складалося відчуття, що хтось стримує сміх, хитро поглядаючи на мене. Піднявши брову, я тицьнула його ще раз, а потім ледь не впала з ліжка, на якому сиділа. Ці маленькі бешкетники налетіли на мене і почали лоскотати в чотири маленькі, але дуже спритні руки.

Не знаю, що подумали наги, що стояли за дверима, почувши мій істеричний регіт і рідкісні вигуки, але мені було все одно на них, я старанно намагалася залізти під ковдру. Ось ніколи я не любила лоскоту і це дурне почуття, коли чужі пальці залазять між ребер.

– Здаюсь… – хрипіла я, розуміючи, що не долізу і не сховаюся. – Здаюсь. Пощадіть!

Малята, немов зрозумівши, що я справді вичерпала весь свій ліміт сміху, дали мені спокій, давши можливість відпочити. І щойно я змогла це зробити, задумалася, що робити далі? Нарлів двоє, принаймні, я сподіваюся, що це саме вони, але я одна. За словами Сана було ясно, що один наг стає господарем одному нарлу, а значить, я повинна вибрати?

Припущення з вибором не порадувало, а засмутило. Я не хочу вибирати, мені вони обоє подобаються. Та й як я маю обрати, якщо вони однакові? Такі пухнасті, милі, навіть ріжки з іклами не роблять із них монстрів. І взагалі, чому я маю віддавати комусь свого нарла?

Від останньої думки я рішуче підскочила з ліжка, починаючи нарізати кола по кімнаті. Ні, я не жадібна, у великій родині, в принципі, немає місця жадібності, але й віддавати своє, з якого дива? Вони обидва прийшли до мене, а значить, мої і крапка! І хай хоч хтось спробує щось сказати!

Застигши на місці, я хитро посміхнулася, подивившись на тихих малюків. Нарли ж з'являються тільки перед господаркою і дізнатися, скільки їх ніхто не зможе, а я…

А я не зобов'язана ні перед ким звітувати! Ось точно, скільки хочу – стільки й буде!

– Що я маю робити, щоб ви були моїми? – Запитала я, а малюки насупилися. – Ви не хочете зі мною дружити? – Уточнила обережно я, не збираючись говорити мерзенне «служити». Мені не потрібно, щоби вони служили, зможуть – зроблять, не зможуть – не страшно. Я взагалі в гуртожиток жила не один рік, так що звикла до всякого.

Малята одразу повеселішали, хоча з їхнього зовнішнього вигляду неможливо було щось зрозуміти, я просто це відчула. Хитро усміхнувшись, я навіть подумувала підморгнути, щоб остаточно переконатися в нашій маленькій змові.

Те, що відбулося далі мене не особливо здивувало, з моєю любов'ю до фентезі. Так що коли один з малюків підплив ближче, точно магія, крилець то у них немає, і акуратно подряпав мій палець іклом, я спокійно перетерпіла, бажаючи побачити дива нашого зв'язку. Передбачуваних чудес не сталося, але засмучуватися я не стала і сама простягла руку другому малюку, вже вважаючи дивом те, що в мене з'явилося двоє вірних друзів. Те, що вони не зрадять, не залишать і завжди будуть поруч, я буквально відчувала кожною частинкою своєї душі, як і їхню безмежну любов до мене.

– Я теж вас люблю, – запевнила я малюків і присіла на край ліжка. – Тільки вам потрібні імена чи у вас уже є?

"Дао"

"Мао"

Поплескавши кілька разів віями, я примружилася, вдивляючись у зворушливі мордочки, намагаючись зрозуміти, привиділось чи вони правда заговорили.

"Правда-правда" – кружляючи навколо мене, буквально пропищав у мене в голові ... Дао? – "Мао"

– Мао, – кивнула я, вирішивши не морочитися. – І Дао, – посміхнулася другому, – а я Світлана.

Життя напевно вирішило показати мені не тільки м'які місця, що не могло не тішити. Тепер, з такими помічниками, я точно все зможу. Потрібно тільки навчитися читати та писати…

Додумати я не встигла.

"Читати?" – Запитав мене Дао, опинившись навпроти мого обличчя.

– Так, я не з цього світу, розумію всіх навколо тільки завдяки Сану, – зітхнула я. – А ось читати та писати маю сама навчитися.

"Ми можемо допомогти" – видав Мао, змусивши мене стрепенутися. Невже й справді можуть, але ж вони допомагають тільки в побуті чи я щось неправильно зрозуміла?

«Ми можемо допомогти багато в чому, просто…» – почав Дао, але замовк і вони разом з Мао витріщилися на мене, явно шукаючи якісь відповіді на свої, тільки їм відомі питання.

Заважати я малюкам не стала, навпаки, подивилася чесно-чесно, витріщивши очі. Якщо вони зможуть мені допомогти, це значно спростить моє життя, ось тільки наполягати або вмовляти їх явно не варто. Адже, якщо мені не змінюють власні почуття, то мої нові друзі хвилювалися, що я використовуватиму їх, немов слуг, на власний розсуд.

Так що я тихо сиділа, чекаючи їхнього вердикту, чудово знаючи, що неволити не стану. Нехай мама і не раз говорила мені, що я «прибацнута», а сестри пирхали щось на кшталт «вітряна», щирі почуття я цінувала, мріючи про них. Мати друга і знати, що він завжди буде поруч, незважаючи ні на що, не встромить ніж у спину, хіба це не цінно? А навчання зробило з мавпи людину, тож і мені не завадить.

«Мавпи?» – Спантеличено поцікавився Мао.

– Так, такі тварини, – кивнула я, вирішивши не вдаватися до подробиць про версії походження людини. Мене цей аспект мало цікавив, та й яка різниця, є і є.