Читати книгу - "Ось ваш вінець, леді"

— Але ви ще зацікавитеся, містере Мейсон... повірте мені, вже незабаром ви будете надзвичайно зацікавлені... — і повісила слухавку.

Отаке.

Розділ сьомий

Перше, що я зробив, коли прокинувся, — оглянув ушкодження, що їх мені заподіяла Блонді. Виглядало страхітливо. Мій ніс збільшився вдвічі порівняно з його звичайним розміром, а праве око геть заплющилося. Можна було подумати, ніби я цілу ніч бився навкулачки з Джо Луїсом[20].

Я повернувся до ліжка, лютий як чорт. З такою потовченою мармизою я мусив відмовитися від думки запросити Марді на обід. Я мав такий замордований вигляд, що годі було й намагатися поговорити з нею віч-на-віч.

Тож я запалив цигарку та замислився про свої негаразди. Якби ми з Марді були одружені, мені було би байдужісінько, скільки підбитих очей я маю. Насправді, тоді б вона бігала та метушилася навколо мене, намагаючись якось зарадити. Щойно ця думка просочилася до мого мозку, я рвучко зірвався та сів на ліжку. Таж я геть збожеволів. Я — і отак ні сіло ні впало думаю про одруження. Та це ж просто сміх та й годі. Я — той самий парубок, який здіймав на кпини хлопців, які вже упіймалися на шлюбний гачок. Обрати собі одну-єдину панянку, аби прожити з нею решту життя... е, ні, я пообіцяв собі ніколи не припускатися такої помилки. Аж ось він я — лежу на ліжку та обмірковую, як би то було чудово.

Зрештою я підвівся з ліжка та налив собі випити. Сказав собі, що краще б узятися робити якісь вправи абощо; бо щось я, здається, почав занепадати на силі.

Я саме прийняв душ і вже споліскував з обличчя мило для гоління, коли це несамовито задзижчав дзвоник вхідних дверей. Накинувши халат, я підійшов і відчинив двері.

Там стояв Еккі, його оченята виблискували від заледве стримуваного хвилювання.

— Привіт, — сказав колега, протискуючись повз мене до кімнати. Аж тут йому на очі потрапила напівпорожня півпінтова[21] плящина, що стояла на камінній полиці. Він одразу попрямував кімнатою та вижлуктив половину того, що в ній ще залишалося.

— Та вже допивай до дна, — сухо сказав я, стоячи коло дверей, — не зважай на мене.

Еккі похитав головою та поставив пляшку на місце.

— Ніколи не п'ю зранку, — відказав він. — А шкода... то незлецький трунок.

— Ходімо до спальні, — запропонував я. — Розповіси мені усе, поки закінчу вдягатися.

Він пішов за мною слідом і всівся на краю ліжка.

— То що за колотнеча? — запитав я, натягаючи на себе сорочку.

— Маю одну роботу... — тут він затнувся та витріщився на мене, роззявивши рота. — Овва! — вигукнув гість, побачивши мою понівечену мармизу. Його очі вибалушилися від подиву. — Що, в біса, сталося з твоїм обличчям?

Я знизав плечима.

— Та трохи устряг у бійку вчора ввечері, — недбало відповів колезі. Сказати Еккі, що це одна жіночка отак мене віддухопелила? А дідька лисого! Хлопці до скону з мене глузуватимуть.

Еккі досі сидів, вилупивши на мене очі.

— Та й добряче ж тобі перепало, ге? — вимовив він.

— Бачив би ти отих інших хлопців, — сказав я, стоячи перед дзеркалом і ретельно зав'язуючи краватку. — На мене зненацька накинулося троє здоровецьких розбишак...

— Та знаю... знаю... — вишкірився Еккі. — І ти, звісно, добряче порахував їм усім ребра. Аякже! Можеш мені не казати.

— Я не марнуватиму час, розповідаючи тобі щось, у що ти не збираєшся вірити, — відказав йому.

— Гаразд, то не марнуй, бо я таки не повірю.

Я по черзі запхав свої ноги до штанин.

— Повернімося до справи. З якого приводу така колотнеча?

Еккі закляк, немовби раптом згадав про якусь нагальну справу.

— Авжеж, — промовив гість. — Я ж бо маю дещо для тебе. Як ти дивишся на те, щоби заробити сотню баксів?

Я одягнув піджак і причесав волосся. Еккі, який отак просто віддає сотню баксів, — це щось новеньке для мене.

— За яку роботу?

— Ти знаєш полковника Кеннеді?

Я озирнувся і кинув на Еккі пронизливий погляд, але його обличчя нічого не виказувало.

— У вас із ним доволі дружні взаємини, якщо не помиляюся?

— Ну ж бо, ну ж бо, Мо, годі говорити манівцями, — квапив я Еккі. — У чому річ? До чого тут Кеннеді?

— Послухай, Ніку, ми потрапили у скрутне становище. Нам конче треба побачитися з цим типом і поговорити з ним.

Оце вже, як на мене, звучало вкрай підозріло. Я всівся на стільницю.

— Чому ж тоді ти прийшов до мене?

Еккі заметушився.

— Ну, бо цей тип — дядько непростий, тямиш? Він не бажає нікого бачити. То ми собі й подумали, що, можливо, ти зможеш із ним поговорити.

Мій інстинкт підказував мені, що за цим криється якась історія. Історія, що може виявитися великою. Полковник Кеннеді був одним з отих заможних гульвіс, які мають так багато грошви, що їм завжди бракує часу, аби до пуття її усю порахувати. Один із тих типів, які можуть дозволити собі подарувати комусь кілька мільйонів доларів, і розпорядник їхнього банківського рахунку від того не почне у розпачі бігати колами.

Колись я допоміг цьому чоловікові у складну для нього хвилину. Він саме брав участь у яхтових перегонах, переможець яких мав здобути такий собі нікелевий кубок. Якби той полковник захотів, то зміг би купити всенький завод із виробництва тих недолугих кубків, але ж ні — він мусив вийти у бурхливе море, випробувати свої сили у змаганні та здобути перемогу. Та сталося так, що перед тим, як пролунав постріл, сповіщаючи про початок перегонів, один хлопчина з полковникової команди зламав собі руку. Кеннеді аж стрибав від люті — думав, що той кубок вислизає йому з рук.

Та, як на те, я саме був неподалік і зголосився допомогти. Так чи інак, а ми прийшли до фінішу першими, і той чолов'яга тішився так, неначе йому випало хтозна-яке щастя.

Зробити Кеннеді послугу — це було не абищо. Впродовж першого місяця після тієї перемоги він замало не засипав мене подарунками, що їх повсякчас мені присилав. По чотирьох тижнях таких щедрот я більше не міг цього витримувати, тож переїхав до іншої квартири та зник із полковникового поля зору. Й