Читати книгу - "Варта!Варта!, Террі Пратчетт"

— Ми знову впоралися. 

Братство шалено зраділо. Дозорець і Загребун схопилися за руки і станцювали хвацьку джигу прямо в магічному колі. 

Верховний гросмейстер глибоко вдихнув. 

«Після пряника настала черга батога», — подумав він. Ця частина йому подобалася. 

— Ану тихо! — заверещав він, а тоді каркнув: — Брате Дозорцю, брате Загребуне, припиніть цю ганебну виставу! А ви всі, замовкніть! 

Усі принишкли, мов бешкетники-школярі, які побачили вчителя. І знову принишкли, мов бешкетники-школярі, які побачили ще й вираз обличчя вчителя. 

Верховний гросмейстер дочекався відповідної атмосфери, а тоді статечно попрямував вздовж нерівної шеренги. 

— Здається, ми тут собі намислили, ніби творимо чари? А може, мені здалося? Що скажеш, брате Дозорцю? 

Брат Дозорець ковтнув. 

— Ну… цей… Ви ж самі казали, що ми… Ну, тобто… 

— Ви ще ВЗАГАЛІ нічого не зробили! 

— Звісно. Так. Ні… — затремтів брат Дозорець. 

— Справжні чарівники що, після кожного мізерного закляттячка починають гасати й кричати «Оле-оле-оле-оле»? Ну, брате Дозорцю? 

— Та ми просто… 

Верховний гросмейстер крутнувся на закаблуках. 

— І вони витріщаються на плінтус так, ніби з-під нього от‑от щось вилізе, правда, брате Тинькарю? 

Той похнюпився. Йому здавалося, що ніхто й не помітив. 

Коли напруження сягнуло достатнього рівня і стало, немовби туго напнута тятива, Верховний гросмейстер на крок відступив. 

— Та яка мені різниця? — похитав він головою. — Я кого завгодно міг собі взяти. Міг обрати найкращих із кращих. А в мене тут купка дітлахів. 

— Ну, ми ж старалися, — озвався брат Дозорець. — Направду щось робили. Ну, тобто зусилля робили. Ми ж зосередилися, правда, хлопці? 

— Так, — в один голос підхопили всі. 

Верховний гросмейстер гнівно на них зиркнув. 

— У братстві немає місця для тих, хто не підпиратиме нам спину впродовж усього шляху, — попередив він. 

Браття мало не зітхнули вголос від полегшення. Вони ринули геть із пастки, мов перелякані вівці, що побачили відчинені ворота. 

— Підпирати спину — це ми завжди готові, — жваво запевнив брат Дозорець. 

— Нашим гаслом має бути відданість справі! — сказав Верховний гросмейстер. 

— Гасло. Атож, — підтакнув брат Дозорець. 

Він штовхнув ліктем брата Тинькаря, який знову втупився у плінтус. 

— Га? Ой. Аякже. Гасло. Аякже, — стрепенувся брат Тинькар. 

— А також віра і братерство, — додав Верховний гросмейстер. 

— Аякже, і вони також, — сказав брат Загребун. 

— Отже, якщо є серед вас той, хто не горить цією високою метою і не має палкого бажання працювати, хай зараз вийде вперед. 

Ні-хто не поворухнувся. 

«Вони міцно сіли на гачок. Боги мої! Та я справжній мастак, — подумав Верховний гросмейстер. — Можу грати на їхніх мерзенних мізках, як на ксилофоні. Чиста влада буденності — це щось неймовірне. Хто б подумав, що слабкість може бути потужнішою за силу? Але треба вміти її спрямовувати. І я вмію». 

— Що ж, чудово, — сказав він. — А тепер складемо ще раз присягу. 

Він слухав, як настрахане братство продирається крізь текст, і з задоволенням відзначив, що на «фіглянку» їм аж горло перехопило. А ще він стежив за братом Загребуном. 

«Цей трішки розумніший за інших, — думав Верховний гросмейстер. — У будь-якому разі трішки непокірливіший. Треба мені завжди йти звідси останнім, бо ще додумається вистежити, де я живу». 

Щоб стояти на чолі такого міста, як Анк-Морпорк, потрібен унікальний склад розуму. І лорд Ветінарі його мав. Утім, він і сам був унікальною людиною. 

Місцеві комерсанти так розгубилися і знавісніли від його поведінки, що давно вже не намагалися його вбити, а лише боролися за першість між собою. До того ж ніхто з найманих убивць, приступивши до нього, мабуть, не знайшов би достатньо плоті, щоб встромити кинджал. 

Інші лорди їли жайворонків, нафаршированих павичими язиками, а Ветінарі вважав, що склянка кип’яченої води і півскибочки черствого хліба — це вишукано і цілком достатньо. 

Знущання та й годі. Здавалося, ніхто не може знайти в нього жодної вади. Бліде, видовжене, мов коняча морда, обличчя дозволяло припустити, що він має схильність до батогів, голок та молодих жінок у підземеллях. Інші лорди могли цим бавитися. Батоги і голки у помірних дозах цілком прийнятні. Але виходило на те, що Патрицій вечорами читає звіти, а за особливих нагод — якщо впевнений, що впорається із навалою емоцій, — грає у шахи. 

Він часто вдягав чорне. Аж ніяк не те приголомшливе чорне, яке вбирають висококласні наймані вбивці, а стримане й трохи поношене. Це виказувало людину, яка не хоче вранці гаяти час, вибираючи, що вдягнути. І до речі, ви мали б дуже постаратися, щоб встати раніше за Патриція. Надійніше було взагалі не лягати. 

Водночас він мав і сяку-таку репутацію. Під його рукою Анк-Морпорк уперше за тисячу років почав функціонувати. Може, він правив не надто справедливо, законно чи демократично, але дієво. Доглядаючи місто, Ветінарі немовби підстригав кущ у саду: тут хай росте, а оцей зайвий пагін відріжемо. Казали, що Патриція не зачіпає абсолютно ніщо — крім абсолютно всього, дотичного до безпеки міста[11]. І от трапився саме такий випадок… 

Він довго стояв біля пошкодженої стіни. Підборіддям стікали краплі дощу й всотувалися в одяг. За спиною крутився Вонс. 

Потім довга худа рука із синіми жилами потягнулася до стіни, і кінчики пальців пройшлися по контурах тіней. 

Ну, не тіней, а радше відбитків. Обриси були дуже чіткими, а всередині — звичайний цегляний мур. Однак якась сила переплавила древню глину на кераміку, надавши поверхні дзеркального полиску. 

Контури окреслювали керамічну композицію: шестеро чоловіків заклякли у спантеличених позах, безладно здійнявши руки, в яких можна було цілком ясно розгледіти ножі та гароти. 

Патрицій мовчки дивився на купку попелу під ногами. Декілька шматків перетопленого металу цілком могли бути тією самою зброєю, відбитки якої так виразно вкарбувалися в стіну. 

— Гм, — промовив Патрицій. 

Капітан Ваймз шанобливо супроводжував його провулком аж до Швидкофортунки і показав перший речовий доказ, від якого не лишилося нічого, крім пороху… 

— Тут сліди, сер, — сказав він. — І це якось в голові не вкладається. Вони загострені. Комусь навіть могло б здатися, що це кігті. 

Патрицій уважно поглянув на сліди у багнюці. З його виразу обличчя годі було щось зрозуміти. 

— Бачу, — врешті-решт сказав він. — І що ви про все це думаєте, капітане? 

Про все це капітан щось думав. Чого він тільки не думав за ці досвітні години. Передусім — що народитися на світ — велика помилка. 

Коли ж тьмяне світло просочилося навіть у Затінки, а капітан досі був живий і не підсмажений, він по-дурнуватому радісно глянув навколо і побачив оці сліди — поряд, на відстані якогось ярда від себе. Тієї миті він пошкодував, що не п’яний. 

— Сер, я знаю, що дракони вимерли багато тисячоліть тому, сер… 

— І? — запитав Патрицій, примружившись. 

— Сер, а самі вони про це знають? — бовкнув капітан. — Сержант Колон казав, що чув, ніби зашурхотіло щось шкіряне. За мить до… За мить до… За мить до… До нападу. 

— Тобто ви вважаєте, що один із драконів — які вимерли, якщо взагалі існували в реальності, а не лише в міфах, — прилетів у місто, сів у цьому провулочку, спалив купку злочинців і полетів геть? Тоді цьому дракону притаманний високий рівень громадянської свідомості. 

— Ну, в такому формулюванні… 

— Якщо не помиляюся, дракони з легенд були схильними до усамітнення істотами, що уникали людей і мешкали у занедбаній сільській глушині, — продовжував Патрицій. —