Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"

з простої сім’ї без зв’язків та амбіцій, означала чимало. Вона дарувала мені забуття і хоч якийсь сенс. Я жив на стипендію, роблячи малесенькі заощадження, шукав рятунку в книжках, проте написане в них було таке саме вбоге, як навколишня дійсність. Не міг же ж я у двадцять із чубком років далі захоплюватися Купером!

Що має, рано чи пізно станеться. Ні, я ні про що не шкодую. Можна прошукати ціле життя й аж згодом, коли вже запізно, збагнути, що те, чого прагнув, знаходилося поблизу. Атмосфера свята надовго відігнала мої сумніви. Ейфорія підхопила й понесла мене, як течія узбережну галузку. Жіночі долоні були на моїх плечах, жіночий стан — у моїх руках. Якоїсь миті від швидкого кружляння, від весільної музики, що швиргала навколо радість життя, від близькості наших розгарячілих тіл між нами спалахнув вогонь поцілунку.

Танцював я, як заведено, також з молодою. Мій друг неабияк посміявся з її залицяльників. Доки вони змагалися, хто піднесе їй пишніший букет, він спокійнісінько розпивав із майбутнім тестем пляшку, гомонячи про світ і життя. Хай якими красивими будуть квіти, жінка надасть перевагу не в’яненню, а комфорту, здатному приборкати найневгамовнішу пристрасть. Мій друг уособлював його — розважливий, зрілий, готовий перейняти смолоскип родинного щастя і затишку. Вони швидко дійшли згоди; коли спілкувалися, здавалося, наче сидять за столом батько і рідний син, а вони ж іще навіть не стали тестем і зятем.

У розпал весілля він раптом затягнув мене в гайок, висаджений довкола ресторану. Забава вихлюпувалася у відчинені вікна калейдоскопом польок і коломийок, безтурботна і задерикувата — життя не на те, аби змарнувати його в скорботі. Блимали різними кольорами ґірлянди, що прикрашали будівлю, наче її було оповито люмінісцентними виноградними лозами. Музика й освітлення то входили в один ритм, то знову розходилися. Коли вона на мить стихла, до нас долинули голоси жінки та чоловіка, які в глибині літньої ночі віддавалися любощам. Ресторан ширив навколо флюїди бажання і пристрасті.

Так, життя не на те, аби гайнувати його, побиваючись за тим, чого не переінакшити. Мій друг, безперечно, мав рацію, але якби можна було так просто взяти й забути! Мене поривало запитати його: «А наша присяга?» — проте він першим порушив мовчанку. Його голос лунав спокійно, говорив він довго й терпляче — що я міг заперечити? Вже тоді я знав, що мої почуття якщо й увійдуть колись в русло, як річка по довгій повені в береги, невпинно тектимуть ним — ціле життя, до останнього подиху. Ніколи ні в чому я так не був певний, як у цьому.

Хоча його слова не переконали мене, нашу дружбу було врятовано. Жодні, найочевидніші доводи розуму не здатні ослабити почуття, вони — різні планети; мов співрозмовники, що говорять один до одного різними діалектами. Я ж був одним із його гостей, дружбою на його весіллі... Не так давно я втратив кохану, а тепер мало не втратив друга. Він міг ні про що не згадувати, адже то було його свято. Я поклав носити все, що мене непокоїло, в собі. Справжнє кохання невисякне, подібно до джерела, якому багато років, а вода в ньому прозора і свіжа.

Не секрет, що з кожним роком, який проминає, ми не молодшаємо. Моментами я закидав моєму приятелеві байдужість, пояснюючи його поведінку поверхневими почуттями, врешті — несправжньою пристрастю, коли помилково здається, що ти закохався, як ото вітер — повіє і вляжеться, мовби його й не було. В інші миті мені здавалося, ніби мій друг володіє неймовірною внутрішньою силою, на тлі якої я скидався на слабака, якого захлеснула, ніпочім налетівши, хвиля, тоді як він зумів втриматися, впоратися, вибратися. Те, що він називав згодом халепою, в яку ми обоє вскочили, для мене залишалося незгасними почуттями.

Якби я сказав, що вирішив провести дівчину, з якою танцював, додому, це було би не зовсім так. Немає нічого чудовнішого, ніж таїнство досвітньої тиші, з якої народжується день... Ми зупинилися, забувши про все на світі. «Не зараз, не тут», — шепотіла вона, відповідаючи на мої пестощі. «Не тут, — повторювала. — Не тут, любий...» Я не знав, що зі мною діялося.

Я всотував її запах, тепло її тіла, її всю. Щось приспане і незбагненне раптом прокинулося в мені. Я давно забув, що таке кохатися, та й що я міг, якщо по-справжньому, знати. Я мовби опритомнював. Прокидався зі сну. Я був сліпцем, з яким сподіювалося диво прозріння.

Ми лежали в ліжку, наче прожили разом невідомо скільки часу. Секс усе пришвидшує — стосункам, які зав’язувалися б роками, досить проведеної разом години. Досить міста, його вулиць і перехресть, щоб простувати ними, а потім ураз, наче змовившись, зупинитися. Досить кількох хвилин, коли до тролейбуса, який прошурхоче оспалою набережною, менше, ніж півгодини. Вона дотяглася до моїх губ, не давши що-небудь сказати.

Тіла мають власну мову; коли вони спілкуються, слова, які ми промовляємо, зайві. Вони зайві, коли сходить сонце і шелестить тополя. Зайві, коли біжить зеленими хвилями трава і сміються, пустуючи, діти. В нас є щось мудріше за нас самих, бо що нам по-справжньому відомо?

Моє дотеперішнє життя постало далеким сном, нашим утіхам було вділено сміховинну секунду в безмежному океані часу. Головне — ні про що не шкодувати, не думати, не озиратись назад.

Людина укладена суперечливо та незбагненно. Мене не покидало дивне відчуття, буцім ми давно зустрічалися, провівши разом всі попередні дні і ночі, чимало років, в яких були чоловіком і жінкою, між нами панувала невимушеність давно знайомих, близьких і рідних людей. Вже там, у ресторані, де ми досхочу танцювали, наші тіла виковували спільний план, про що ми не здогадувалися, а якби мій друг натякнув щось із цього приводу, я відкинув би, як недолугий жарт. Антігона і чоловік, який біжить нескінченним лабіринтом, а на задвірках пам’яті — невиразний силует Мінотавра.

— Я бачила, як ви йшли, а потім зникли в темряві. Про що ви говорили?

Я не відповів.

— Ви давно знайомі?

— З дитинства.

— Отже, це правда. А я думала, — вона назвала ім’я мого друга, — він жартує.

— Про що?

Вона подивилася на мене і засміялася, давши навздогад.

— Це правда. І в школі ми теж разом вчилися. Сиділи на одній лаві. Іноді нас розсаджували, проте невдовзі ми знову опинялися разом.

З тієї правди, власне кажучи, все й почалося...

— Коли він розповідав, мені здавалося, ніби він цим щось приховує.

— Що?

— Не знаю.

— У нього немає що приховувати.

— Я не це