Читати книгу - "Карта днів"

Тепер настав час розібратися з моїми батьками. Я попросив Бронвін, перш ніж у них мине дія сонного порошку, перенести їх нагору до їхньої спальні, щоб вони прокинулись у себе в ліжку, а не в розбитій машині, в оточенні спогадів про неприємні події минулого вечора. Вона залишила їх у ліжку та зачинила двері, а я ще деякий час міряв кроками хол у них перед дверима, залишаючи на килимі піщані сліди, напружено намагаючись придумати, що я скажу батькам.

Сходами піднялась Емма.

– Агов, – прошепотіла вона. – Перед тим як ти зайдеш, я хочу щось сказати.

Я підійшов до неї, і вона схопила мене за руку.

– Ну?

– Вона сохла за тобою.

– Хто?

– Джанін Вілкінз. Знаєш, дівчата не віддають свою нецілованість абикому.

– Я, е-е… – Мій мозок спробував, але не зміг бути одночасно у двох різних місцях. – Ти жартуєш, правда?

Вона засміялась та опустила очі:

– Тобто сохла. Але так – я просто прийшла побажати тобі удачі. Не те щоб ти її потребував. Вона й так із тобою.

– Дякую.

– Раптом що треба – ми зразу внизу.

Я кивнув. А потім поцілував її. Вона всміхнулась та швидко майнула сходами назад униз.

Крізь жалюзі пробивалося сонце. Батьки прокидалися повільно, а я все дивився на них зі стільця в кутку, покусуючи нігті та намагаючись зберігати спокій.

Першою очі відкрила мама. Вона зморгнула, потерла повіки. Сіла в ліжку, тихо зойкнувши, та почала масажувати собі шию. Вона навіть не здогадувалась, що останні вісімнадцять годин проспала в машині. Це будь-кого змусило би почуватися недужим.

А потім її погляд упав на мене, і між її бровами пролягла глибока сердита складка.

– Любчику? Що ти тут робиш?

– Я, е-е… я просто хотів дещо пояснити.

Тут вона вже глянула на себе та помітила, що одяг на ній був той самий, що і вчора ввечері. Обличчям її промайнуло збентеження:

– Котра година?

– Близько третьої, – відповів я. – Усе окей.

– Ні, – не погодилась вона, оглядаючи кімнату поглядом, який дедалі помітніше перетворювався зі збентеженого на панічний.

Я підвівся. Вона показала на мене пальцем:

– Стій там!

– Мам, не чуди. Дай поясню.

Вона відвернулась – мене ігнорували, наче мене тут не було зовсім.

– Френку, – вона стала термосити мого батька. – Френку!

– Ммм, – перекинувся він на інший бік.

Вона затрусила сильніше:

– Френкліне!

Це була вона – моя остання можливість; мить, до якої я готувався. Раніше я вже прокрутив у голові кілька різних варіантів, але всі вони тепер здалися мені несерйозними – надто тупі, надто дурні. І щойно мій тато підвівся та сів у ліжку, почавши продирати заспані очі, як мої нерви майже здали, бо я раптом усвідомив, що не маю потрібних слів.

Але це вже не мало значення. Готовий чи ні, а виставу час було починати.

– Мамо, тату, я маю вам дещо сказати.

Я підійшов до краю їхнього ліжка та почав свою розповідь. Не пам’ятаю вже, що саме тоді я казав, пригадую тільки, що почувався, наче мандрівний продавець, котрого футболять від дверей до дверей. Я тужився пояснити, як останні слова мого діда, його дивні фотознімки та поштова листівка від пані Сапсан допомогли мені знайти той будинок, де мешкали дивні, а серед них і старі друзі Ейба, котрі виявилися не тільки й досі живі, а навіть і не старі.

Та раптом я помітив, що безнадійно застряг на місці у своїх поясненнях, бо такі терміни, як «часова петля» чи «надзвичайні вміння» видавалися моїм батькам занадто неймовірними. Моя незграбно цензурована версія правди в комбінації з хвилюванням, здавалося, тільки довела їм іще раз, що я несповна розуму. І чим довше я говорив, тим далі, дюйм за дюймом, вони відсовувалися від мене – матуся щораз дужче й дужче натягувала ковдру собі на плечі, а тато в якийсь момент так різко здав назад, що вдарився потилицею об спинку ліжка, і вираз його обличчя в ту мить був такий самий, як колись, коли він танцював джигу, і в нього від напруження очі мало на лоба не повилазили, – неначе та манія, котрою я був одержимий, могла бути заразною.

– Спинись! – крикнула мама, перервавши врешті-решт мою розповідь. – Я більше не можу це чути!

– Але ж це правда, і якби ви лиш вислухали мене…

Вона скинула покривала та вистрибнула з ліжка.

– Ми почули достатньо! І ми вже знаємо, що сталось. Ти дуже горював за своїм дідусем. І ти таємно перестав уживати ліки, – виклала вона сердито, походжаючи туди-сюди. – За порадою одного шарлатана ми відправили тебе на інший кінець світу та в найбільш невдалий час, і там у тебе стався нервовий зрив! Тобі нема чого соромитись, і ми повинні глянути на цю ситуацію чесно. Окей? Ти не зможеш постійно прикриватися цими… історіями.

У мене було таке відчуття, наче мені дали ляпас.

– Ви не волієте дати мені жодного шансу.

– Ти мав їх уже сотню, – відповів тато.

– Ні. Ви ніколи мені не вірили.

– Ну звісно ж, ні, – озвалася матуся. – Ти самотній хлопчик, котрий утратив дорогу тобі людину. І тоді ти зустрічаєш тих дітей, котрі є такими ж… «особливими», яким був твій дідусь. І тільки ти їх бачив? Тут і без психіатра все ясно. Ти вже з двох років дружив із вигаданими друзями.

– Я б не сказав, що я єдиний, хто їх бачив, – відповів я. – Ви теж бачили їх учора ввечері на під’їзній алеї.

На мить мені здалося, що в моїх батьків був такий вигляд, наче вони побачили привида. Можливо, події вчорашнього вечора в їхніх головах до цього моменту були заблоковані. Таке іноді може траплятись, коли якась окрема подія аж настільки не співвідноситься з концепцією реальності якоїсь окремої людини.

– Про що ти кажеш? – запитала матуся тремтячим голосом.

Здавалось, нічого вже не залишалося, крім як познайомити їх із моїми друзями.

– Хочете їх побачити? – спитав я. – Знов?

– Джейкобе, – вимовив батько загрозливим тоном.

– Вони тут, – сказав я. – Клянусь, вони безпечні. Лиш… спокійно, окей?

Я відчинив двері та впустив до кімнати Емму. Вона тільки й устигла що сказати «привіт, пане та пані Портман», як моя матуся заверещала.

До кімнати увірвалися пані Сапсан та Бронвін.

– Що сталось? – спитала пані Сапсан.

Моя матуся сильно відштовхнула її – по-справжньому таки відштовхнула пані Сапсан: «Геть. ГЕТЬ!»