Читати книгу - "Макова війна, Ребекка Куанг"

Жабаня слова Кітая неабияк вразили.

— Алтаню не обов’язково представлятися.

Жинь наморщила носа.

— А він самовпевнений, чи не так?

— Алтань Тренсинь, — пробурмотів Кітай. — Алтань — це родове ім’я?

— Тренсинь. Спірлійці ставлять родові імена в кінець, — квап­ливо пояснив Жабань. Він показав на арену. — Цитьте, все пропустите.

Вони вже все пропустили.

Вона не чула Алтаневих рухів, не бачила навіть, як почалася сутичка. Але коли знову глянула вниз на арену, то побачила Кобіня, притиснутого до землі, з неприродно викрученою за спину рукою. Алтань став на коліно поряд, поступово збільшуючи тиск на руку суперника. Незворушний, відсторонений, майже байдужий.

Жинь учепилася в огорожу.

— Коли він… Коли він встиг…

— Це Алтань Тренсинь, — промовив Жабань, немовби це все пояснювало.

— Здаюся, — крикнув Кобінь. — Здаюся, чорт забирай!

— Розійтися, — наказав Соннень, позіхаючи. — Перемагає Алтань. Наступний.

Алтань відпустив Кобіня й подав йому руку. Кобінь дозволив Алтаню підняти себе, а потім, звівшись на ноги, потиснув йому руку. Кобінь із неабиякою честю сприйняв свою поразку. Наче поступитися Алтаню Тренсиню в бою менш ніж за три секунди зовсім і не соромно.

— Оце й усе? — запитала Жинь.

— Це ще не кінець, — сказав Жабань. — В Алтаня сьогодні багато викликів.

Наступним суперником стала Кужел.

Жабань насупився, похитавши головою.

— Вона не повинна була отримати дозволу на цей бій.

Жинь така оцінка видалася несправедливою. Кужел — одна з найкращих Дзюневих учениць і заслужила репутацію за свою жорстокість. Кужел та Алтань були майже одного зросту, сили також мали відносно рівні, тож, звісно, їй це до снаги.

— Починайте.

Кужел одразу кинулася на Алтаня.

— Велика Черепахо, — пробурмотіла Жинь.

Вона не встигала стежити, як Кужел та Алтань обмінювались ударами в ближньому бою. Вони завдавали й відбивали по декілька ударів на секунду, ухилялися та пірнали одне навколо одного, немовби партнери в танці.

Минула хвилина. Кужел рясно спітніла. Її удари вже не були чистими й стали надміру протяжними. Щоразу, коли вона рухалася, краплі поту стікали з чола. Та Алтань не був збентеженим, він рухався з тією ж котячою грацією, яку показав ще від початку бою.

— Він із нею грається, — сказав Жабань.

Жинь не могла відвести від Алтаня очей. Його рухи були танцювальні, гіпнотичні. Кожна дія промовляла чистою силою — не просто неповороткими м’язами, як у Кобіня, а стиснутою енергією, немов Алтань постійно був міцно натягнутою пружиною, готовою будь-якої миті розпрямитися.

— Скоро він покладе цьому край, — передбачив Жабань.

Зрештою, це була гра в кота й мишу. Алтань не був рівним у бою з Кужел. Він бився зовсім на іншому рівні. Він діяв, частково віддзеркалюючи її, щоб спершу посміятися, а потім розбити. Рухи Кужел сповільнювалися з кожною секундою. І Алтань глузливо сповільнився до її темпу, аби не втрачати заданого Кужел ритму. Нарешті Кужел відчайдушно зробила випад уперед, намагаючись ударити Алтаня в діафрагму. Алтань не заблокував удару, а відскочив убік, пробігся стіною арени і стрибнув на землю з іншого боку, перекрутившись у повітрі. Ногою він поцілив Кужел збоку в голову. Дівчина впала навзнак.

Кужел знепритомніла ще до того, як Алтань, по-котячому прихилившись, приземлився позаду неї.

— Тигрячі цицьки, — сказав Кітай.

— Тигрячі цицьки, — погодився Жабань.

До ями миттю зістрибнули двоє учнів медицини з помаранчевими нарукавними пов’язками, щоб витягти Кужел. Ноші вже були напоготові біля арени. Склавши руки, Алтань тримався в центрі ями і спокійно чекав, доки вони закінчать. Кужел ще не встигли винести з підвалу, як до ями мотузяною драбиною спустився ще один студент.

— Три виклики за ніч, — сказав Кітай. — Це нормально?

— Алтань багато б’ється, — пояснив Жабань. — Кожен хоче взяти над ним гору.

— Таке колись траплялося? — запитала Жинь.

Жабань лише розсміявся.

Третій сміливець повернув поголену голову до світла, і Жинь одразу зрозуміла, що це Тобі — учень, який проводив екскурсію.

«Добре, — подумала Жинь. — Сподіваюся, Алтань розіб’є його».

Тобі голосно представився, викликавши хвилю вигуків від однокурсників із напрямку бою. Алтань обсмикав рукав і знову нічого не сказав. Можливо, він закотив очі, але в тьмяному світлі Жинь не була в цьому певна.

— Починайте, — сказав Соннень.

Тобі зігнув руки й пірнув назад, низько припавши до землі. Замість того щоб стиснути кулаки, він вузлувато розчепірив пальці, немовби обхопив ними невидиму кулю.

Алтань нахилив голову, наче промовляючи: «Що, справді?»

Бій швидко втратив витонченість. Це була нищівна сутичка зі збитими до крові кулаками та необмеженими захватами. Жорстока, груба, сповнена брутальної тваринної сили. Жодних заборон. Тобі нестямно видряпував Алтаню очі. Алтань нахилив голову й урізав ліктем Тобі в груди.

Тобі сіпнувся, хапаючи ротом повітря. Алтань ударив його навідліг по голові, немовби ставлячи дитину на місце. Тобі впав на підлогу, а потім відскочив зі складним безцеремонним рухом і кинувся вперед. Очікуючи удару, Алтань підняв кулаки, але Тобі вчепився за Алтаневу талію. Обоє повалилися додолу.

Алтань упав навзнак на брудну підлогу. Тобі заламав його праву руку і спрямував розчепірені пальці Алтаню в живіт. Алтанів рот розкрився в безмовному крику. Тобі занурив пальці глибше і прокрутив. Жинь бачила, як на його передпліччі проступили вени, а обличчя спотворив вовчий вишкір.

Алтань забився під хваткою. Тобі закашлявся. В Алтаня з рота бризнула кров.

У Жинь закрутило в животі.

— Чорт, — повторював Кітай, — Чорт, чорт, чорт.

— Це «щелепи тигра», — сказав Жабань. — Коронна техніка Тобі. Родинна. Алтань ще тиждень не зможе нормально випорожнитися.

Соннень нахилився вперед.

— Ну гаразд, розійшлися…

Але Алтань раптом вільною рукою схопив Тобі за шию й ударив обличчям об власне чоло. Раз. Двічі. Хватка Тобі ослабла.

Алтань скинув Тобі і рвонувся вперед. За мить вони помінялися місцями: Тобі нерухомо лежав на землі, а Алтань стояв на колінах на ньому й міцно стискав руками горло. Тобі несамовито плескав Алтаня по руці.

Алтань зневажливо відкинув Тобі від себе. Він глянув на майстра Сонненя, немовби чекаючи подальших вказівок.

Соннень знизав плечима.

— Це бій.

Жинь видихнула — вона навіть не розуміла, що затамувала подих.

Учні медицини стрибнули на арену й підняли Тобі. Той стогнав. З носа юшила кров.

Алтань відступив, прихилився до брудної стіни. Він видавався знудженим, байдужим, немовби щойно його нутро не скрутили у вузол, немовби його взагалі не зачепили. Кров цівкою стікала з підборіддя. Жинь дивилася, зачаровано і нажахано, як Алтань висунув язика і злизав ту кров.

Алтань надовго заплющив очі, а потім підняв голову й повільно видихнув через рот.

Побачивши вирази на обличчях Жинь і Кітая, Жабань широко всміхнувся.

— Тепер збагнули?

— Це було… — Кітай плеснув у долоні. — Як? Як?

— Невже він не відчуває болю? — наполегливо запитала Жинь. — Він не людина.

— Так і є, — сказав Жабань. — Він спірлієць.

Наступного дня за обідом першокурсники говорили лише про Алтаня.

Якоюсь мірою в нього закохався весь клас, але Кітай особливо сильно звихнувся на ньому.

— А як він рухається, це просто… — Кітай змахнув руками в повітрі, бо йому забракло слів.

— А він не надто говіркий, еге ж? — запитав Хань. — Навіть не представився. Самовдоволений дурень.

— Йому й не треба