Читати книгу - "Макова війна, Ребекка Куанг"

була вдячна Кітаю за відданість, проте її вражала жорстокість інших студентів. Очевидно, що Жинь мала безліч рис, за які її можна було взяти на кпини: смаглява шкіра, відсутність статусу в суспільстві, сільський акцент. Це дратувало, але дівчина могла ігнорувати кепкування, аж доки однокласники не почали сміятися щоразу, варто їй було вимовити бодай слово.

— Невже в мене такий помітний акцент? — запитала вона в Кітая.

— Твоя вимова ліпшає, — сказав він. — Просто намагайся сильніше округлювати закінчення слів. Скорочуй голосні. І додавай призвук р там, де його немає. Це непоганий метод.

— Ар. Аррр, — промукала Жинь. — Чому сінеґардці говорять так, немовби постійно жують жуйку?

— Влада диктує прийнятність, — збентежено промовив Кітай. — Якби столиця була в Тікані, я впевнений, що ми б усі бігали смагляві, як кора.

Наступними днями Неджа не промовив до Жинь ані слова, але й потреби не було. Його палкі шанувальники не гребували жодною можливістю покепкувати з Жинь. Як виявилося, Неджа вдався до чудової стратегії: щойно він зробив Жинь головною ціллю кпинів, то міг просто сидіти й спостерігати.

Венка, одержимо віддана Неджі, охоче принижувала Жинь за будь-якої нагоди. Нян ставилася до неї краще: на людях вона не говорила з Жинь, та принаймні спілкувалася з нею, коли вони лишалися наодинці в спальні.

— Можеш спробувати вибачитися, — якось увечері прошепотіла Нян, коли Венка вже лягла спати.

Вибачення — це останнє, що спало б Жинь на думку. Вона й не думала поступатися, улещуючи Неджу.

— Двобій був його ідеєю, — відказала вона. — Я не винна, що він отримав те, чого просив.

— Байдуже, — промовила Нян. — Просто попроси вибачення — і він забуде про тебе. Неджі подобається, коли його поважають.

— За що? — вимогливо запитала Жинь. — Він анічогісінько не зробив для того, щоб заслужити мою повагу. Лише корчить із себе поважного та могутнього, немовби те, що він родом із Сінеґарда, робить його аж таким особливим.

— Вибачення не допоможе, — втрутилася Венка. Як виявилося, вона ще не заснула. — А те, що ми з Сінеґарда, таки робить нас особливими. Ми з Неджею, — у Венки все завжди було «ми з Неджею», — готувалися до вступу в Академію, відколи навчилися ходити. Це в нашій крові. Це наше призначення. А ти? Ти ніщо. Просто хвойда з півдня. Тебе взагалі не мало б тут бути.

Жинь випрямилася й сіла, розпашівши від гніву.

— Я склала той самий тест, що й ти, Венко. Я маю повне право навчатися в цій Академії.

— Ти тут лише заради дотримання квоти, — заперечила Венка. — Бо Кедзю повинен здаватися справедливим.

Роздратована не менше за Венку, Жинь просто не мала часу чи сил, щоб звертати на неї увагу. Вони припинили визвірятись одна на одну лише через декілька днів, і то лише тому, що були надто виснажені, щоб розмовляти. Після завершення занять того тижня вони попленталися до спільної спальні з таким болем у м’язах, що заледве могли йти. Не кажучи ані слова, скинули з себе форму й упали на ліжка.

Майже одразу їх розбудив стукіт у двері.

— Прокидайтеся, — сказав Жабань, коли Жинь різко відчинила двері.

— Що за…

Жабань зазирнув їй за плече на Венку та Нян, які незв’язно заскиглили з ліжок.

— Ви теж. Покваптеся.

— Що сталося? — роздратовано пробурмотіла Жинь, розтираючи очі. — Ми щойно повернулися після шестигодинного прибирання.

— Просто ходімо.

Не припиняючи скаржитися, дівчата натягнули на себе туніки й зустрілися з Жабанем надворі, де вже зібралися хлопці.

— Якщо це якийсь жарт із першокурсників, то можна я повернуся в ліжко? — запитав Кітай. — Вважайте мене заляканим і переможеним, просто дайте поспати.

— Замовкни. Йдіть за мною.

Не промовивши більше ані слова, Жабань рушив у бік лісу. Щоб не відставати, їм доводилося майже бігти за ним. Спершу Жинь подумала, що він веде їх у глибину гірського лісу, але він лише зрізав шлях і вже за хвилину вони вийшли перед головною тренувальною залою. Усередині горіло світло, вони чули звідти гучні голоси.

— Знову заняття? — запитав Кітай. — Велика Черепахо, я страй­кую.

— Це не заняття. — Жабань чомусь видавався дуже схвильованим. — Заходьте.

Попри чутні крики, в залі нікого не було. Їхній клас розбрівся в спантеличенні, аж доки Жабань не вказав їм спускатися за ним сходами до підвального поверху. У підвалі було повно учнів, які з’юрмилися навколо центру кімнати. Там було щось дуже цікаве. Жинь витягла шию, щоб роздивитися бодай щось поверх голів учнів, але за натовпом не бачила нічого.

— Першорічки йдуть, — закричав Жабань і повів їхню групку в натовп. Жорстко розштовхуючи всіх ліктями, він проклав для них стежку крізь учнів.

У центрі кімнати Жинь побачила дві круглі глибокі ями, кожна щонайменше два метри в діаметрі й стільки ж завглибшки. Ями були поруч, захищені металевою огорожею заввишки по пояс, щоб глядачі не впали. Одна яма була порожня. У центрі іншої стояв майстер Соннень, склавши руки на широких грудях.

— Соннень завжди судить, — сказав Жабань. — Цей жереб завжди випадає йому, бо він наймолодший.

— Судить що? — запитав Кітай.

Жабань широко всміхнувся.

Двері підвалу відчинились. Усередину ринуло ще більше учнів, заповнюючи вже й без того заюрблену залу по вінця. Тиск тіл змусив першокурсників упритул наблизитися до краю кіл. Жинь вчепилася в ґрати, щоб не впасти.

— Що відбувається? — запитав Кітай, поки учні штовхалися, намагаючись пробратися ближче до ям. Тепер у кімнаті було так багато людей, що студентам позаду довелося притягти стільці, щоб стати на них.

— Сьогодні б’ється Алтань. Ніхто не хоче пропустити Алтаня.

За цей тиждень Жинь уже кільканадцять разів чула це ім’я. Уся Академія була немов одержима ним. П’ятикурсник Алтань Тренсинь встановив усі можливі рекорди, був улюбленцем усіх майстрів та винятком з усіх правил. А в їхньому класі він став навіть об’єктом жарту: «Ти можеш помочитись понад муром аж на місто? А Алтань може».

Раптом у яму до майстра Сонненя скочив високий гнучкий хлопець, не завдаючи собі клопоту метушнею з мотузяною драбиною. Доки його суперник спускався, хлопець простягнув руки за спиною й задер голову до стелі. У його очах відбилося світло від горішніх ламп.

І були ті очі — багряні.

— Велика Черепахо, — промовив Кітай. — Справжній спірлієць.

Жинь зазирнула до ями. Кітай мав рацію: Алтань зовсім не скидався на нікарців. Його шкіра була на декілька відтінків темнішою за шкіру будь-якого іншого студента, навіть Жинь. Але якщо засмагла шкіра Жинь робила її грубою, Алтанева додавала йому унікального царського шарму. Його волосся було кольору чорнила, ближче до фіолетового, ніж до чорного. Обличчя кутасте, незворушне й неймовірно вродливе. А очі, багряні, полум’яно-червоні…

— Я думала, що спірлійці вимерли, — сказала Жинь.

— Майже вимерли, — відповів Жабань. — Алтань останній.

— Я Бо Кобінь, учень майстра Дзюня Ложаня, — оголосив суперник. — Я викликаю Алтаня Тренсиня на бій до втрати дієздатності.

Кобінь був удвічі важчий за Алтаня та на декілька дюймів вищий, хоча Жинь підозрювала, що вони битимуться не впритул.

Алтань невизначено знизав плечима.

Схоже, Сонненю було нудно.

— Тоді починаймо, — сказав він.

Учні стали у відкриті позиції.

—