Читати книгу - "З вершин і низин, Франко І. Я."

style="">Ні, не однако для всіх сонце сяє,

Хоч безучасно над всіми блищить.

Бідний слізьми його блиск заливає,

Щасним воно і терни золотить.

 

Серце дівоче, красніше сіяє

Щирість твоя, аніж сонячний світ:

Радісний усміх для щасного має,

Сльози для горя, пораду й привіт.

 

7 апр[еля] 1882

 

VI. АННІ П.

 

 

Дівчина встала рано-рано:

«Піду я в поле, мамо, мамо!

Піду я в поле до роботи,

Злоту пшениченьку полоти.

Годі сидіти дома тута:

Глушить пшеницю хопта люта;

Бур’ян буяє рісно-рісно,

За ним пшениці тісно-тісно;

Повій плететься геть на диво,

Хилить пшеницю криво-криво».

 

«Рано ще в поле, доню, доню,

Зимнії роси в полю, в полю!

Зимнії роси, зціпнуть ноги,

Будяччям вкриті перелоги!»

 

«Та доки ж, мамо, ждати, ждати?

Не сходить сонце, не видати!

Зимнії роси що ж удіють?

Та вони хопту гріють, гріють.

А пок зійти ще сонце мусить,

Хопта пшеницю здусить, здусить».

 

«Ей, доню, доню, бач, з півно́чі

Чорная хмара валом точить,

Чорная хмара, буйна злива -

Що ж зробиш в полі, нещаслива?»

 

«Я не боюся хмари-зливи!

Що мені вітер той бурхливий?

Я про ті тучі сміло-сміло

Буду робити чесне діло.

Нехай і повінь валом бухне,

Моя відвага не потухне,

Знесу я всяку злую долю,

Та не покину праці в полю.

Робити буду без упину

І перестану, як загину».

 

1880

 

VII. N.N.

 

 

Будь здорова, моя мила,

Я не твій!

Розлучила

Нас могуча сила.

 

Де поставить кого доля,

Там і стій!

Моя ж доля -

Вітер серед поля.

 

Стогне, віє, рве і свище

В грі страшній…

Ближче, ближче

Наше боєвище…

 

Важко, душно, пітьма груба,

Лютий бій…

Ось-ось, люба,

Жде мя, може, згуба.

 

А як гинуть, то самому!

Голос твій

З бою-грому

Звав би мя додому.

 

Тож не плач! Очиць, мов зорі,

Пожалій!

Згасне вскорі

Блиск їх у сліз морі.

 

Розійшлись, мабуть, по волі

Судьбиній

Наші долі,

Мов дороги в полі.

 

14-18 дек[абря] 1883

 

VIII. К.П.

 

 

Гарна дівчино, пахучая квітко!

Оком і словом стріляєш ти мітко!

В серця чутливий потайник укритий -

Хто тебе бачить, той мусить любити.

 

Тільки ж не гнівайсь за щиреє слово:

Світ і життя ти береш поверхово,

Мислиш, хто спів твій полюбить і очі,

Той вже нічого на світі не схоче.

 

Сли для очей і для пісні твоєї

Кине він все - боротьбу за ідеї,

Працю для тих, що їх тиснуть окови,-

Вір мені, серце, не варт він любови.

 

Сли ж, крім очей і крім слова дзвінкого,

Ти не даси йому в жизні нічого,

В бій не загрієш і ран не загоїш,

Вір - і сама ти любові не сто́їш.

 

Блиск чарівничий очей потускліє,

Зміниться голос, і спів заніміє,-

Сли ж в твоїм серці і думці пустинно,

Чим ти тоді причаруєш, дівчино?

 

1883

 

IX. ОЛІ

 

 

Коли часо́м на вулиці побачу

Вдову убогу, сиротя мізерне,

Що к мені руку простяга жебрачу,

В німім благанні очі к мені зверне,

 

Тремтить в лахмітті, босе, на морозі,

Сльотою бите й гордуванням ситих,-

Огнем на серце капають ті сльози,

Той жаль голодних, нищих і невкритих.

 

І думаєсь мені: «Недовго, може,

Коли мене важка прийме могила,

І ти отак підеш на роздорожжє

О хліб просить, моя дружино мила!

 

І зжовкне, зв'яне те лице, що нині

Так любим сяйвом, щирістю ясніє,

Погаснуть очі, що сміялись к мині,

Жура зв'ялить тебе, моя надіє!

 

І діти наші - ох, аж серце в'яне! -

Сльотою биті, босі, у лахміттю,

На сльози й горе непросвітно-тьмяне,

Як сиротята, геть підуть по світу».

 

І тайком я тремтячою рукою

Остатній гріш їм ткну й гадаю: «Може,

Хтось змилуєсь колись і над тобою

І сиротятам нашим допоможе».

 

1886

 

X. О.О.

 

 

«Сумоглядні ваші співи,

Все лиш горе та неволя,

Мов нема ніяких цвітів

Крім будяччя серед поля.

 

Чорним вкривалом жалоби

Ясне небо ви закрили,

В людських серцях горе, злобу

Й зопсуття лиш ви відкрили.

 

Зависті пожар зловіщий

Серед люду ятрите ви,

Замість радощів, любові -

Всіх до бою зовете́ ви.

 

Брудом буденним сплямили

Чисту красоти святиню,

Ви в шинок з висот небесних

Затягли пісень богиню!»

 

Так гнівним говорять словом

Ситі судді естетичні

І ридають, що засохли

Давні хвилі поетичні.

 

«Висхли хвилі, заніміло

Чистеє вітхне́ння слово;

Як не ми його відно́вим,

То не віджиє наново».

 

Хухають вони і шепчуть

Естетичнії форму́ли,

Крають, латають і ліплять

Світ будущий із бібули.

 

А життя йде своїм ходом.

Хвиля мислі, хвиля духу

Розливаєсь, їх ридання,

Ані формул їх не слуха.

 

1881

 

XI. ТЕТЯНА РЕБЕНЩУКОВА 7

 

 

Ста́рці і книжники грізно накинулись

Каменувати тебе:

Всіх їх некритая, непідсолоджена

Правда по серці скребе.