Читати книгу - "У війни не жіноче обличчя"

Коли я побачила першого фашистського солдата, я не в змозі була слова вимовити, мову відібрало. А вони йдуть молоді, веселі й усміхаються. І хоч би де вони зупинилися, хоч би де побачили колонку чи колодязь, починали митися. Рукава у них завжди закасані. Миються, миються… Кров навколо, галас, а вони миються, миються… І така ненависть охоплювала… Я прийшла додому, я дві блузки поміняла. Так усе всередині протестувало проти того, що вони тут. Я не могла спати ночами. Я-а-а-ак?! А сусідку нашу, тітку Клаву, паралізувало, щойно вона побачила, як вони ступають по нашій землі. У неї вдома… Вона невдовзі померла, бо цього не подужала…»

Марія Василівна Жлоба,

підпільниця

«Німці в’їхали до села… На великих чорних мотоциклах… Я пильно вдивлялася в них: вони були молоді, веселі. Завжди сміялися. Вони реготали! Серце зупинялося, що вони тут, на твоїй землі, ще й сміються.

Я лиш мріяла помститися. Уявляла, як загину і про мене напишуть книжку. Залишиться моє ім’я. Такими були мої мрії…

У сорок третьому році народила доньку… Це вже ми з чоловіком прийшли в ліс до партизанів. На болоті народила, в копиці сіна. Пелюшки на собі сушила, покладу за пазуху, зігрію і знову сповиваю. Навколо все горіло, палили села разом із людьми. До шкіл зганяли, до церков… Обливали гасом… Моя п’ятирічна племінниця – вона слухала наші розмови – в мене спитала: «Тітко Маня, коли я згорю, що з мене залишиться? Тільки ботики…» Ось про що наші діти в нас запитували…

Я сама недогарки збирала… Збирала своїй подрузі родину… Кісточки в золі знаходили, і де залишився шматочок одягу, хоч краєчок який, дізнавалися, хто це. Кожен свого шукав. Підняла я один шматочок, подруга каже: «Мамина кофта…» І впала. Хто у простирадло, хто в наволочку кісточки збирав. Хто що приніс. Ми з подругою – в сумочку, і половини сумочки не набрали. У могилку спільну все складали. Усе чорне, тільки кісточки білі. І кісткова зола… Я її вже впізнавала… Вона – біла-білесенька…

Після того хоч би куди мене відправляли, я не боялася. Дитинка в мене була маленька, з трьох місяців я її вже на завдання брала. Комісар мене відправляв, а сам плакав… Медикаменти з міста приносила, бинти, ліки… Поміж ручками та ніжками покладу, пелюшками перев’яжу і несу. У лісі поранені вмирають. Треба йти. Треба! Більше ніхто не міг пройти, не міг пробратися, скрізь німецькі та поліцейські пости, лише я проходила. З дитинкою. Вона у мене в пелюшках…

Тепер зізнатися страшно… Ох, важко! Щоб була температура, дитинка плакала, сіллю її натирала. Вона тоді червона вся, по тілу висип піде, вона кричить, зі шкіри пнеться. Зупинять на посту: «Тиф, пане… Тиф…» Вони женуть, щоб швидше йшла: «Век! Век!» І сіллю натирала, і часничок клала. А дитятко маленьке, я його ще грудьми годувала.

Як пройдемо пости, дійду до лісу, плачу-плачу. Кричу! Так дитиночку шкода. А за день-два знову йду…»

Марія Тимофіївна Савицька-Радюкевич,

партизанська зв’язкова

«Пізнала, що таке ненависть… Уперше пізнала це почуття… Як вони можуть ходити по нашій землі! Хто вони такі? У мене підвищувалася температура від цих сцен. Чому вони тут?

Пройде колона військовополонених, і сотні трупів залишалися на дорозі… Сотні… Тих, які падали без сил, відразу ж пристрілювали. Їх гнали, як худобу. За мертвими вже не голосили. Не встигали ховати – так багато їх було. Вони довго лежали на землі… Живі жили з мертвими…

Зустріла зведену сестру. Їхнє село спалили.

У неї було троє синів, жодного вже немає. І будинок спалили, і дітей спалили. Вона сяде на землю і хитається з боку на бік, колише свою біду. Підніметься – і не тямить, куди йти. До кого?

Ми пішли до лісу всі: тато, брати і я. Ніхто нас не агітував, не змушував, ми – самі. Тільки мама залишилася з коровою…»

Олена Федорівна Ковалевська,

партизанка

«Я навіть не замислювалася… Я мала спеціальність, яку потребував фронт. І я ані секунди не роздумувала і не вагалася. Взагалі мало тоді траплялося таких людей, які хотіли б пересидіти той час. Перечекати. Одну пам’ятаю… Молоду жінку, нашу сусідку… Вона мені відверто зізналася: «Я люблю життя. Я хочу пудритися і фарбуватися, я не хочу вмирати». Більше жодного разу не бачила таких. Мабуть, вони мовчали, таїлися. Не знаю, що вам відповісти…

Пам’ятаю, що винесла квіти зі своєї кімнати і попросила сусідів:

– Поливайте, будь ласка. Я невдовзі повернуся.

А повернулася за чотири роки…

Дівчата, які залишалися вдома, нам заздрили, а жінки плакали. Одна з дівчат, яка їхала зі мною, стоїть, усі плачуть, а вона – ні. Потім узяла й помочила водою собі очі. Раз-другий. Носовичком. А то, мабуть, незручно, всі плачуть. Хіба ми розуміли, яка та війна? Молоді… Це тепер я прокидаюся вночі зі страху, коли мені присниться, що я на війні… Літак летить, мій літак, набирає висоту і… падає… Я розумію, що я падаю. Останні хвилини… І так страшно, доки не прокинешся, доки цей сон не випарується. Стара людина боїться смерті, а молода сміється. Вона – безсмертна! Я не вірила, що помру…»

Ганна Семенівна Дубровіна-Чекунова,

гвардії старший лейтенант, льотчиця

«Закінчила медучилище… Приїхала додому, у мене хворів батько. І раптом – війна. Запам’ятала, що був ранок…

Я дізналася про ту страшну новину вранці… Ще роса на листі дерев не висохла, а вже сказали – війна! І оцю росу, яку я раптом побачила на траві та деревах, так чітко побачила, – я і на фронті згадувала. Природа перебувала в контрасті з тим, що коїлося з людьми. Яскраво світило сонце… Розквітли ромашки, мої улюблені, їх була сила-силенна на луках…

Пам’ятаю, ховаємося десь у пшениці, день сонячний. Автомати німецькі – та-та-та-та – і тиша. Тільки чуєш, як пшениця шумить. Знову німецькі автомати – та-та-та-та… І гадаєш: чи почуєш ти колись, як пшениця шумить? Цей шум…»

Марія Опанасівна Гарачук,

військфельдшер

«Евакуювали нас із мамою до тилу… До Саратова… Десь за три місяці вивчилася там на токаря. Дванадцять годин на день стояли біля верстатів. Голодували. На думці одне – потрапити на фронт. Там бодай якийсь харч. Будуть сухарі й солодкий чай. Дадуть масло. Від кого ми це почули, не пригадую. Може, від поранених на станції? Рятувалися від голоду, ну, і, звісно, були комсомолками. Пішли з подружкою до військкомату, але не зізналися там, що працюємо на заводі. То нас би не взяли. А так записали.

Відрядили до Рязанського піхотного училища. Випустили звідти командирами кулеметних відділень. Кулемет важкий, на собі його тягнеш. Як кінь. Ніч. Стоїш на посту і ловиш кожний звук. Як рись. До кожного шереху дослухаєшся… На війні, кажуть, ти