Читати книгу - "У війни не жіноче обличчя"

Зустрічаю комісара:

– Товаришу комісар, мені соромно.

– Що таке?

– Я спала.

– Де?

Розповідаю йому, як відвозила поранених, назад їхала порожня і виспалася.

– Ну що ж? Молодчина! Нехай хоч хтось буде нормальний, а то всі сплять на ходу.

А мені було соромно. І з такою совістю ми жили протягом всієї війни.

У медсанбаті до мене добре ставилися, але я хотіла бути розвідницею. Попередила, що втечу на передову, якщо мене не відпустять. Збиралися з комсомолу виключити за те, що не підкоряюся військовому статуту. Але все одно я втекла…

Перша медаль «За відвагу»…

Почався бій. Вогонь шквальний. Солдати залягли. Команда: «Уперед! За Батьківщину!», а вони лежать. Знову команда, знову лежать. Я зняла шапку, щоб бачили: дівчисько підвелося… І вони всі встали, і ми пішли в бій… Вручили мені медаль, і того ж дня ми пішли на завдання. І в мене вперше в житті сталося… Наше… Жіноче… Побачила я на собі кров, як заволаю:

– Мене поранило…

У розвідці з нами був фельдшер, уже літній чоловік. Він до мене:

– Куди поранило?

– Не знаю куди… Але кров…

Мені він, як батько, все розповів…

Я ходила в розвідку після війни років із п’ятнадцять. Щоночі. І сни такі: то мій автомат відмовив, то нас оточили. Прокидаєшся – зуби скриплять. Згадуєш – де ти? Там чи тут?

Скінчилася війна, у мене було три бажання: перше – нарешті я не повзатиму на животі, а стану їздити тролейбусом, друге – купити і з’їсти цілий білий батон, третє – виспатися в білій постелі і щоб простирадла хрустіли. Білі простирадла…»

Альбіна Олександрівна Гантимурова,

старший сержант, розвідниця

«Чекаю на другу дитину… Моєму синові два роки, і я вагітна. Тут – війна. І чоловік на фронті. Я поїхала до своїх батьків і зробила… Ну, ви розумієте? Аборт… Хоча це тоді заборонялося… Як народжувати? Довкола сльози… Війна! Як народжувати серед смерті?

Закінчила курси шифрувальниць, відправили на фронт. Хотіла помститися за свою дитинку, за те, що я її не народила. Мою дівчинку… Мала народитися дівчинка…

Просилася на передову. Залишили при штабі…»

Любов Аркадіївна Чарна,

молодший лейтенант, шифрувальниця

«Ішли з міста… Усі йшли… Опівдні двадцять восьмого червня сорок першого року ми, студенти Смоленського педінституту, теж зібралися у дворі друкарні. Збір був недовгим. Вийшли з міста старою Смоленською дорогою в напрямку міста Красного. Обережно рухалися окремими групами. Наприкінці дня спека спала, йти стало легше, пішли швидше, не озираючись. Озиратися боялися… Стали на привал, і тільки тоді глянули на схід. Весь обрій охопило багряною загравою, з відстані сорока кілометрів здавалося, що вона заповнила небо. Зрозуміло стало, що і не десять, і не сто будинків горять. Горить увесь Смоленськ…

Була в мене нова, така легенька сукня з оборочками. Подобалася вона Вірі, моїй подружці. Кілька разів та її приміряла. Я обіцяла подарувати ту сукню їй на весілля. Заміж вона збиралася. І хлопець у неї був хороший.

А тут раптом війна. Йдемо на окопи. Речі свої в гуртожитку здаємо комендантові. А як же сукня? «Візьми, Віро», – казала я, коли ми йшли з міста.

Не взяла. Каже, як обіцяла, то подаруєш на весілля. Згоріла в тому вогні сукня.

Ми тепер ішли і всякчас оберталися. Здавалося, що нам пече у спину. Протягом ночі не зупинялися, а зі світанком стали до роботи. Рити протитанкові рови. Сім метрів прямовисна стіна і три з половиною) метри вглиб. Копаю, а лопата вогнем горить, пісок здається червоним. Стоїть перед очима наш будинок із квітами і бузком… Білим бузком…

Жили ми в куренях на заплавній луці між двох річок. Спека і вогкість. Комарів сила-силенна. Перед сном викуримо їх із куренів, а зі світанком все одно просочуються, спати спокійно не дають.

Відвезли мене звідти до санчастини. Там на підлозі покотом ми лежали. Багато хто з нас тоді захворів. Висока температура. Морозить. Лежу – плачу. Відчинилися двері до палати, лікарка від порога (далі було не пройти, матраци впритул лежали) каже: «Іванова, плазмодій у крові». Це в мене тобто. Вона не знала, що для мене страху більшого не було, як той плазмодій, відтоді ще, як я про нього в підручнику ще в шостому класі прочитала. А тут репродуктор заграв: «Вставай, страна огромная…» Уперше я тоді почула цю пісню. «Ось видужаю, – міркую, – і відразу піду на фронт».

Привезли мене до Козловки – неподалік від Рославля, притулили на лавку, сиджу, тримаюся чимдуж, щоб не впасти, чую ніби уві сні:

– Ця?

– Так, – сказав фельдшер.

– Ведіть до їдальні. Спочатку нагодуйте.

І ось я в ліжку. Ви можете зрозуміти, як це, не на землі біля багаття, не у плащ-наметі під деревом, а в госпіталі, в теплі.

На простирадлі. Сім днів я не прокидалася. Розповідали: сестри будили і годували мене, а я не пам’ятаю. А коли за сім днів прокинулася сама, прийшов лікар, оглянув і сказав:

– Організм міцний, впорається.

І я знову провалилася в сон.

…На фронті відразу потрапила зі своєю частиною в оточення. Норма харчування – два сухарі на день. Ховати вбитих бракувало часу, їх просто засипали піском. Обличчя закривали пілоткою… «Якщо виживемо, – сказав командир, – відправлю тебе в тил. Я раніше гадав, що жінка тут і двох днів не витримає. Як уявлю свою дружину…» Я розплакалася з образи, мені то було гірше смерті – сидіти в такий час у тилу. Розумом і серцем я витримувала, я не витримувала фізично. Фізичні навантаження… Пам’ятаю, як тягали набої на собі, тягали гармати по багнюці, найпаче на Україні, така важка земля після дощу або навесні, вона наче тісто. Навіть ось викопати братську могилу і поховати товаришів, коли ми всі три доби не спали… навіть те важко. Уже не плакали, щоб плакати, теж потрібні сили, а хотілося спати. Спати і спати.

На посту я ходила не зупиняючись сюди-туди і вірші вголос читала. Деякі дівчата пісні співали, щоб не впасти і не заснути…»

Валентина Павлівна Максимчук,

зенітниця

«Вивозили поранених із Мінська… Я йшла на високих підборах, соромилася, що мала на зріст. Підбор один зламався, а тут кричать: «Десант!» І я босоніж біжу, а черевички в руці, шкода, дуже гарні черевички.

Коли нас оточили і бачимо, що не вирвемося, то ми з санітаркою Дашею піднялися з канави, вже не ховаємося, стоїмо на повний зріст: нехай краще голови набоєм зірве, ніж вони візьмуть нас у