Читати книгу - "У війни не жіноче обличчя"

В інший спосіб не вижити. Якщо будеш тільки людиною – не вцілієш. Довбешку знесе! На війні треба щось про себе згадати. Щось таке… Згадати щось із того, коли людина ще була не зовсім людиною… Я не дуже вчена, простий бухгалтер, але це я знаю.

До Варшави дійшла… І все піхом, піхота, як кажуть, пролетаріат війни. На пузі повзли… Не розпитуйте вже мене… Не подобаються мені книжки про війну. Про героїв… Йшли ми хворі, кашляли, сонні, брудні, погано одягнені. Часто голодні… Але ж перемогли!»

Любов Іванівна Любчик,

командир взводу автоматників

«Мого батька, я знала, вбито… Брат загинув. І загину чи не загину – вже не мало для мене значення. Шкода було лише нашу маму. З красуні вона миттю перетворилася на літню жінку, яку доля гірко образила, вона не могла жити без тата.

– Навіщо ти йдеш на війну? – спитала вона.

– Помститися за тата.

– Тато не витримав би, коли б побачив тебе з гвинтівкою.

А тато мені в дитинстві коси заплітав. Банти зав’язував. Він і сам любив гарний одяг більше, ніж мама.

Служила я в частині телефоністкою. Найкраще запам’ятала, як командир кричав у трубку: «Поповнення! Прошу поповнення! Викликаю поповнення!!!» І так щодня…»

Уляна Йосипівна Немзер,

сержант, телефоністка

«Я – не героїня… Я була вродливою дівчинкою, мене в дитинстві балували…

Прийшла війна… А вмирати не хочеться. Стріляти страшно, я зроду не думала, не гадала, що стрілятиму. Ой, та ну що ви! Я темряви боялася, густого лісу. Звісно, звірів боялася… Ой… Не уявляла, як можна зустрітися з вовком чи диким кабаном. Навіть собак змалку боялася, маленькою мене вкусила велика вівчарка, і я їх боялася. Ой, що ви! Така я… А всього в партизанах навчилася… Стріляти навчилася – з гвинтівки, пістолета і кулемета. І тепер, якщо треба, покажу. Згадаю. Нас навіть учили, як діяти, якщо немає ніякої зброї, крім ножа або лопати. Темряви вже не боялася. І звірів… Але змію обійду, до змій не звикла. Уночі в лісі часто вили вовчиці. А ми сиділи у своїх землянках – і нічого. Вовки злі, голодні. У нас були такі маленькі землянки, як нори. Ліс – наша домівка. Партизанська домівка. Ой, що ви! Я стала боятися лісу після війни… Я тепер уже не їжджу в ліс…

Але протягом усієї війни думала, що змогла б оце просидіти вдома, біля мами. Моєї вродливої мами, мама була дуже гарною. Ой, що ви! Я б не наважилася… Сама – ні. Не наважилася б… Але… Нам сказали… Місто взяли німці, і я дізналася, що я – єврейка. А до війни ми всі жили дружно: росіяни, татари, німці, євреї… Були однакові. Ой, що ви! Навіть я не чула цього слова «жиди», бо жила з татом, мамою і книжками. Ми стали прокаженими, нас звідусіль гнали. Боялися нас. Навіть деякі наші знайомі не віталися. Їхні діти не віталися. А сусіди нам казали: «Залиште всі свої речі, вони все одно вам уже не потрібні». До війни ми з ними дружили. Дядя Володя, тітка Аня… Що ви!

Маму застрелили… Сталося це за кілька днів перед тим, як ми мали переселитися до гетто. Скрізь по місту висіли накази: євреям не дозволяється – ходити тротуарами, стригтися в перукарні, купувати щось у магазині… Не можна сміятися, не можна співати… Ой, що ви! Мама до такого ще не звикла, вона завжди була неуважною. Напевно, не повірила… Може, вона зайшла до магазину? Їй щось лихе сказали, і вона засміялася. Як вродлива жінка… До війни вона співала у філармонії, її всі любили. Ой, що ви! Я уявляю… Якби вона не була такою гарною… Наша мама… Була б вона зі мною чи з татом… Я повсякчас про це думаю… Чужі люди принесли нам її вночі, принесли мертвою. Уже без пальта і черевиків. Це був кошмар. Жахлива ніч! Жахлива! Пальто й черевики хтось зняв. Зняв золоту обручку. Татів подарунок…

У гетто в нас не було домівки, нам дісталося горище в чужому будинку. Тато взяв скрипку, найкоштовнішу нашу довоєнну річ, тато хотів її продати. У мене була важка ангіна. Я лежала… Лежала з високою температурою і не могла розмовляти. Тато хотів купити якихось продуктів, він боявся, що я помру. Помру без мами… Без маминих слів, без маминих рук. Я, така балувана… Улюблениця… Чекала я його три дні, поки знайомі не передали, що тата вбили… Сказали, що через скрипку… Не знаю, чи була вона цінною, тато, йдучи, сказав: «Добре, якщо дадуть банку меду і шматок масла». Ой, що ви! Я – без мами… Без тата…

Пішла шукати тата… Хотіла знайти його хоча б мертвого, щоб ми були вдвох. Була я світла, а не чорна, світле волосся, брови, і мене в місті ніхто не зачепив. Я прийшла до базару… І зустріла там татового друга, він уже жив у селі, у своїх батьків. Теж музикант, як і мій тато. Дядя Володя. Я все йому розповіла… Він посадив мене на віз, накрив кожухом. На возі пищали поросята, кудкудакали кури, їхали ми довго. Ой, що ви! До вечора їхали. Я спала, прокидалася…

Так потрапила до партизанів…»

Ганна Йосипівна Струмиліна,

партизанка

«Був парад… Наш партизанський загін з’єднався з частинами Червоної армії, і після параду нам сказали, щоб здали зброю і йшли відновлювати місто. Нам на думку не спадало: як це – ще йде війна, ще лише Білорусія визволена, а ми маємо віддати зброю. Кожна з нас хотіла йти воювати далі. І ми прийшли до військкомату, всі наші дівчата… Я сказала, що я медсестра і прошу відправити мене на фронт. Мені пообіцяли: «Гаразд, ми вас поставимо на облік, і якщо буде потреба, то викличемо. А поки йдіть і працюйте».

Чекаю. Не викликають. Знову йду до військкомату… Багато разів… І нарешті мені відверто сказали, що немає такої потреби, вже достатньо медичних сестер. Треба ось цеглу в Мінську розібрати… Місто в руїнах… Які у нас були дівчата, питаєте? У нас була Чернова, вже вагітна, вона несла міну на боці, де поряд билося серце майбутньої дитини. Ось і розбирайтеся, що то були за люди. Навіщо нам у цьому розбиратися, ми такими були. Нас виховали, що Батьківщина і ми – це одне і те саме. Або ще одна моя подруга, вона водила містом свою дівчинку, а в тієї під сукнею тіло було обгорнуте листівками, і вона піднімала ручки і скаржилася: «Мамо, мені жарко. Мамо, мені жарко». А на вулицях всюди німці. Поліцаї. Німця ще можна обдурити, а поліцая важко. Він – свій, він твоє життя знає, твоє нутро. Твої думки.

І навіть ось діти… Їх ми до себе забрали, до загону, бо