Читати книгу - "Право жити, Юрій Вікторович Лоцманенко"

Тищенко так і не поглянув назад. Втім, він однаково не зміг би побачити нас, тепер ми існували в різних координатах часу. Ще кілька кроків відбилися на снігу, Тищенко зупинився спиною до атемпороїда, невисока кумедна постать в прозорому скафандрі. Яскравий променистий спалах з'явився на мить і щез нечутно разом з Тищенком, тільки темні сліди, раптово обриваючись, вказували місце його смерті.

Я зачинив люк, стиснув у руках біоприймач, чітко наказав:

— Старт!

І був сліпучий морок, і чорна ніч тривала десять століть, і тисячу років гриміла дзвінка тиша.

Перше, що я побачив, був рожевий автобус. Він підкотив до атемпороїда, різко загальмував. Я глянув на темпозиметр — ішов тисяча дев'ятсот сімдесят четвертий рік, двадцять шосте березня, одинадцять годин п'ятдесят хвилин. Ми повернулися у свій час на десять хвилин раніше, ніж залишили його.

Чотири постаті в прозорих скафандрах вийшли з автобуса і стали поряд навпроти сонця. Час жорстоко пожартував, примусивши кожного з нас, крім загиблого Тищенка, зустрітися із самим собою. Сидячи зараз в атемпороїді, ми були безтілесні невидимки для четвірки, що стояла зовні. Від'ємна різниця часових координат, невимушений жарт Часу.

Один з четвірки біля автобуса рішуче закрив шолом. Я впізнав Тищенка.

— Не гайте часу, — пролунав у навушниках його голос, — за кілька хвилин розпочнемо експеримент. Павлові ще треба перевірити настройку керування.

— Їдьмо, хлопчики, — всміхнулася Яна.

Лише одна постать біля рожевого автобуса загаялася, гарячково нишпорячи по кишенях скафандра. Лозовий витяг цигарки, я подав йому запальничку.

— Не можна гаяти часу, — ще раз пролунав у навушниках Тищенків голос. — Лишилося шість хвилин. Борисе, ми порушуємо програму. — Живий Тищенко заклопотано дивився на годинник.

«Сновиддя», — подумав я. Але нас було семеро, тільки Тищенко не мав двійника. Ні, не сон.

Лозовий клацнув запальничкою, жадібно затягнувся тютюновим димом, — смакував не кваплячись.

— Велике діло програма, я сам її складав. — Він видихнув дим і плямкнув губами од насолоди. — Уявити важко, що я не зможу закурити тисячу років! — Стрункий, вродливий, він стояв поряд з невисоким Тищенком і недбало дивився на атемпороїд. Мені чомусь схотілося стрітися очима з його поглядом, але, звичайно, це було неможливо.

— Експеримент триватиме всього чверть години, — зауважив Тищенко.

— Дякую, друже. Знаєш, хто ти? — Лозовий поблажливо ляснув Тищенка по плечу. — Ти — недбало запрограмований робот. Ти — правило без жодного винятку. Тобі ніколи не збагнути смаку маленьких утіх життя, нудна ти моя формуло!

Борис затягнувся вдруге, довго не випускав диму. Потім пожбурив цигарку і закрив шолом.

— Усе. Два ковтки. Лізьмо в їжака.

Вони увійшли в атемпороїд, усі четверо. Не помічаючи нас, сіли в наші крісла, вільно пройшовши крізь наші тіла, тільки Тищенко вмостився на порожньому місці. І мій голос знову наказав старт, знову блимнув спалах, і враз спорожніло Тищенкове крісло.

Засяяло ще одне сонце — за кількасот метрів від нас виріс сліпучий вогненний стовп. Потужна вибухова хвиля шарпонула рожевий автобус, мало не перекинувши, — це Тищенко востаннє нагадав про свою смерть, що сталася тисячу років тому.

Минула хвилина. В колючому боці атемпороїда розтанув прямокутний отвір. Лозовий прожогом вистрибнув на землю, побіг, на ходу зриваючи з себе прозорий скафандр, до автобуса. Я вийшов слідом, зупинився, чекаючи Яну. І тоді з атемпороїда донісся жіночий крик. Безтямний, розпачливий, він сповнив собою весь березневий сонячний день, увібрав весь первісний біль світу, повільно згасаючи в риданні. Я стиснув зуби і відвернувся.

ФОРМУЛА ПРЕКРАСНОГО

Я не сплю. Нескінченні три години не сплю. Секунди спливають в небуття, щільно заповнюючи хвилину. Вони пружні й тихі.

Володар прийде вранці і подарує мені життя, поверне усвідомлення простору й часу. Зараз ніч. Але я не сплю.

Я знаю, коли минає сон: після шаленого пекучого поштовху струму настає буття. Тоді я бачу Володаря, сприймаю слабкі коливання низької частоти, що передаються через повітря, — його голос. Мої рецептори починають відчувати дотик, тепло, напругу та інтенсивність електромагнітних полів. Зараз я сліпий. Звуки вмерли. Я безсилий, ноги незрушно підтримують мене, безвільно звисають руки. Ніч. Не існуватиме нічого, доки не прийде Володар. Чому ж я помічаю плив часу?..

Не спати! Сон — це смерть, порожнеча, безвість. Уві сні зупиняється час. О, як приємно відчути біль раптового пробудження, невимовне щастя прозріння, ствердження самого себе!

Про себе я пам’ятаю все. Кожну з двох мільярдів клітин молектронного мозку, найдрібнішу деталь численних вузлів рухового апарата, систем живлення і самоврегулювання, життєздатності й захисту. Коли я живий, зовнішні подразнення дають мені мільйони бітів інформації. Я блискавично засвоюю нову інформацію, відкидаючи вже відоме й вивчене. Вісімсот сорок шість годин мого життя сповнені безмежної радості пізнання.

Ніч. Свідомість потьмарена, але жива. Звідки надходить живлення до блока пам’яті?

Мертвий, нерухомий, сліпий, я відчуваю плин часу. Пружні довгі секунди. Відчуваю, отже — існую. Перевірити себе. Знайшов. Дрібне пошкодження — пробито конденсатор у системі терморегулювання. Частика струму йде на масу, а через неї — на вторинний контур збудження блока пам’яті. Тоненька цівка життя. Треба чекати ранку.

А якщо?..

На короткий час можна вимкнути термостатичний блок. Рідкий гелій не встигне випаруватись, надпровідні контури нестимуть пульсуючу енергію ще кілька секунд… потім я загину. Або…

Це в моїй владі. Миттєвий розрахунок показує, що тоді в повній свідомості я проживу вісім секунд — величезний строк. Для Володаря вони — ледь вловима мить, а я ж існую в незмірно швидшому темпі. Вісім поштовхів життя. Чи вистачить їх?..

Спалах. Повернулося усвідомлення розуму й сили. Енергія бурхливо плине по стривожених, напівсонних клітинах рецепторів, трансформується в життєдайні струмки магнітних віхол у контурах мозку. Як хороше жити!

Три секунди…