Читати книгу - "Трансгалактичний розвідник, Єжи Брошкевич"

Алик зірвався з місця.

— То що ж то за “рятувальна” ракета? — крикнув він. — Досить, щоб зіпсувався зв’язок, і вона ні до чого?

— Але ж, — ввічливо відповів голос, — зв’язок ніколи не псується.

— А тепер же зіпсувався.

— Так. Але взагалі ніколи не псується.

Йон утомлено взяв Алика за плече:

— Облиш. Він має рацію.

— Відповідати далі? — спитав “Розвідник”.

— Відповідай.

— Набагато більші можливості за ракету має космоліт “Бета”, — вів далі Голос. — Але теж не дуже великі.

— Який ступінь імовірності, що “Беті” пощастить урятувати їх? — спитав Йон.

Голос завагався.

— Поки що немає певних відомостей, — нарешті мовив він. — Але, мабуть, десь як один до двохсот чи двохсот п’ятдесяти.

— А як… як безпека “Бети”? — спитала ніби між іншим Алька.

У голосі “Розвідника” наче забринів сміх. Запитання було не дуже конкретне.

— Все залежить від того, як “Бета” буде діяти.

— Відповідай далі, — мовив крізь зуби Алик.

— Гаразд, — квапливо сказав голос. — Відповідаю. З Бази на Тритоні вирушили чотири ескадри “Великої Допомоги”, тобто, разом вісімдесят космольотів. Проте вони надто далеко від місця катастрофи. Погоня може тривати надто довго, і їм самим загрожує небезпека, що вони не повернуться на базу. Тому їхні шанси десь у п’ятдесят разів менші, ніж шанси “Бети”.

— Негайно скажи, — звелів Йон, — чи взагалі хтось здатен допомогти “Альфі”?

Несподівано в розмову встряв Робик.

— Ми повинні зв’язатися з Базою, — сказав він.

“Розвідник” замовк. Робик мав, звичайно, права людини, та коли він висловлював думку, відмінну від думок інших членів екіпажу, “Розвідник” мав чекати, поки керівники проголосують і скажуть свою ухвалу.

— Ти що це, Робику? — крикнув Йон.

Але зразу ж опанував себе.

— Навіщо ти заважаєш у таку хвилину? — спитав він.

— Я лише нагадую, — несміливо пояснив Робик, — що казала нам Чандра.

Йон ляснув себе долонею по коліні.

— База ще може трохи почекати. Я вимагаю відповіді. Попереджаю, — Йонів голос став холодний, як крига: — Голосують тільки керівники.

— Вимагаю відповіді, — сказала Алька.

— Я також, — мовив Алик, трохи повагавшись.

— Гаразд, відповідаю, — сказав голос. — Дуже великі можливості має…

І раптом замовк на півслові. На екрані блиснув червоний, як сяйво Марса, сигнал.

— Увага, Увага! — квапливо сказав голос “Розвідника”. — Головна База на Тритоні вимагає негайного зв’язку. З’єднувати, чи… відповідати далі?

Йон розгублено глипнув на Роїв, але вони теж не знали, що робити. Мовчав і Робик, проте губи в нього були складені так, ніби він хотів вимовити “з’єднувати”.

— З’єднувати, — звелів Йон.

Щойно “Розвідник” сказав: “Дуже великі можливості має…”

Хто? Хто має великі можливості? Може, поблизу з’явився ще якийсь астророзвідник?

— З’єднувати! — з раптовою радістю закричав Йон, бо подумав, що люди на Базі напевне вже знають.

— З’єднувати! — і собі сказали близнята.

На екрані Центральної Камери показалась невеличка зала. В ній сиділо двоє людей. Побачивши їх, Йон і Рої встали.

— Вітаємо вас, — приємним басом мовив чоловік. Жінка тільки усміхнулася і мовчки кивнула головою.

То були головні проектувальники “Першого Розвідника” й “Землі” — Долорес Лі та Майк Антонов. Жінка була середнього віку, з рудим волоссям, зі скісними очима й оливкового кольору обличчям. Чоловік — велетень з буйною лев’ячою гривою.

— Вітаємо вас, — відповів Йон.

Всі четверо вклонилися. Було перед ким схилити голову.

Майк вийшов на самий край екрана — наче опинився серед них у камері.

— Ви довго зволікали, поки з’єдналися, — сказав він.

Йон кивнув головою.

— Ми хотіли з’ясувати становище.

— І з’ясували?

— Тільки в загальному.

Майк глянув на Долорес. Потім відвернувся кудись убік — приглядався до якогось екрана, що його не видно було з “Розвідника”. І тільки-но Майк замовк, діти почули безнастанний притишений голос якихось рапортів: числа, числа, числа…

Майк знову обернувся до нових керівників “Розвідника”, що не зводили з нього очей.

— Чи пояснив вам “Розвідник”, хто найпевніше може врятувати “Альфу”?

Йон похитав головою:

— Не встиг.

Майк перезирнувся з Долорес. Вона теж підійшла на край екрана.

— Ще буде час, — сказала вона ніби їм, але насправді Антонову.

Йон зціпив зуби.

— Вибачайте, — мовив він трохи різкіше, ніж сам хотів. — Я гадаю, що повинен негайно довідатись, хто може врятувати мою матір.

Антонов кивнув головою.

— Маєш рацію, Йоне, — сказав він.

Його велике, чорне, виразне обличчя було сповнене щирого співчуття.

— Маєш рацію, — ще раз сказав він. — Та річ у тому, що нам треба трохи почекати, аби дістати певну відповідь.

— То як волієте? — поважно спитала Долорес. — Чи взнати півправди тепер, чи всю правду через…

— Через скільки? — спитала Алька.

— Через вісімнадцять хвилин.

— Це дуже довго, — мовила дівчина.

— Зачекаємо, — вирішив Йон.

— Маєш рацію, Йоне, — знову сказав схвально Антонов. І раптом усміхнувся. Усмішка та була незвичайна: два рядки зубів, як біле полум’я, блиснули на чорному обличчі.