Читати книгу - "Вождь червоношкірих (Збірник)"

римських акведуків, скільки фунтів рису можна купити, якщо відмовитися від трьох кухлів пива на день, і середню річну температуру в Августі штату Мен, і скільки потрібно зерна, щоб засадити акр моркви в рядочок, а ще про протиотрути, кількість волосинок на голові у білявки, і як зберігати яйця, про висоту всіх гір на планеті, дати усіх війн і битв, як рятувати потопельників і жертв сонячного удару, як робити динаміт, вирощувати квіти

і застеляти ліжко, що робити до приходу лікаря — і прочитав іще сотні корисних порад. Якщо і було щось невідоме Геркімеру, то в житті воно мені не зустрічалося точно.

Я проштудіював довідник, у якому вмістився в весь університетський курс, за чотири години. Я забув про сніг за вікном, забув про те, що ми зі старим Айдахо були в опозиції. Він сидів як статуя на стільці й читав свою книжку, а на його обличчі крізь жорсткі бакенбарди проглядав теплий і загадковий вираз.

— Гей, Айдахо, — кажу я, — що у тебе за книжка?

Айдахо теж забув про ворожнечу і відповів спокійно, без злоби і в'їдливості.

— По-моєму, це том Омара X. М.[18]

— Омар X. М., а повністю? — питаю я.

— Просто Омар X. М. — каже він.

— Айдахо, ти брехун, — мене трохи розізлило, що мене намагаються розвести як малого. — Ніхто не буде підписувати книжку ініціалами. Або це Хейді Майкл Омар, або Харві Майлз Омар, або Хільда Мейсон Омар. Чому ти не можеш сказати по-людському, замість з'їдати імена, наче корова, яка жує сорочку, що сушиться у дворі?

— Сенді, що написано, те й сказав, — тихо відповів Айдахо. — Це збірка віршів, написаних Омаром X. М. Спочатку я не міг допетрати, про що вона, але потім наче натрапив на золоту жилу. Я не проміняв би її й на пару червоних ковдр.

— Ну й на здоров'я, — кажу я. — Що мені потрібно, то це неупереджена істина і реальні факти, пожива і користь для мізків. Саме те, до речі, чого і сповнена книжка, яка дісталася мені.

— Те, що ти читаєш, це статистика, найнижчий розряд інформації. Вона отруює мозок. Я надаю перевагу системі здогадок старого X. М. Він любить посмакувати винце. Його улюблений тост — «За лінощі!» Він постійно буркотить, але разом із тим його розповідь так щедро приперчена пияцтвом, що навіть найгірші закиди сприймаються як запрошення перехилити чарочку. Це — поезія, — веде далі Айдахо, — не те що нікчемне, мерзенне чтиво, яке намагається наповнити змістом метри і кілограми. Коли треба пояснити філософську думку засобами природи, куди там твоїм свердлам, рядкам, параграфам, анатомічним вимірам і річній кількості опадів до старого доброго X. М.

Відтоді так і повелося. Цілісінькі дні ми з Айдахо читали свої книжки, єдину розраду в нашій хижці. Снігова буря дозволила нам досягнути найвищого рівня кваліфікації. Якби на той момент, коли розтанув сніг, ви несподівано підійшли до мене і запитали:

«Сандерсоне Пратт, скільки коштуватиме покрити квадратний метр даху бляхою двадцять на двадцять вісім, по дев'ять з половиною доларів за ящик?» — я відповів би за проміжок часу, за який сонячне світло зі швидкістю сто дев'яносто дві тисячі миль на секунду проходить віддаль, рівну довжині держака лопати. Багато людей здатні на таке? Розбудіть чоловіка серед глупої ночі й накажіть швидко назвати кількість кісток у людському скелеті за винятком зубів або відсоток голосів у законодавчому органі штату Небраска, необхідний для подолання губернаторського вето. І якою буде відповідь? Спитайте — й почуєте.

Про користь, яку Айдахо отримав від читання свого X. М., я не можу судити. Він за кожної нагоди (тобто коли розтуляв рота) вихваляв мудрість любителя вина, але мене мучать сумніви з цього приводу.

Цей Омар X. М., як я зрозумів зі слів Айдахо, нагадує собаку, для якого життя — це прив'язана до хвоста консервна бляшанка. Мало не загнавши себе до смерті, він падає на землю, висолопивши язика, дивиться на бляшанку і каже: «Якщо ми не можемо змінити світ, давайте нап'ємось за мій рахунок».

Крім того, він, здається, був персом, а я зроду не чув, щоб у Персії зробили щось путнє, за винятком турецьких килимів і мальтійських кішок.

Тієї весни ми з Айдахо знайшли багате родовище. У таких випадках ми швидко продавали ділянку і їхали далі. На кожного припало по вісім тисяч доларів, і ми тихенько оселилися в маленькому містечку Роза на річці Сальмон, щоб відпочити, насолодитися нормальною їжею і побалувати горлянки чимось міцненьким.

Місто разюче відрізнялося від поселень навколо копалень. Розташоване посеред долини, воно було далеке від постійного гаму і болячок, наче втекло за сотні миль від копалень. Трамвайна лінія завдовжки три милі простягала свої дроти по околиці, ми з Айдахо цілий тиждень роз'їжджали в одному з вагончиків, виходячи вночі біля готелю «Сансет-В'ю». Таких начитаних і досвідчених мандрівників, як ми, не могли не прийняти в найкращому товаристві Рози. Нас запрошували на найвишуканіші й найрозкішніші розваги місцевої еліти. На вечорі фортепіанної музики й у благодійному змаганні з поїдання перепілок на користь пожежників у міському палаці ми вперше зустріли місіс де Ормонд Семпсон, королеву місцевого вищого світу.

Місіс Семпсон була вдовою і власницею єдиного двоповерхового будинку, пофарбованого в жовтий колір і помітного з будь-якої точки міста, наче лисе кам'янисте плато посеред прерії. Двадцять два представники сильної половини людства, не враховуючи мене й Айдахо, боролися за право назвати це жовте диво своєю власністю. Потому як із зали винесли зошити з нотами і перепелині кісточки, почалися танці. Двадцять три хвацькі хлопці водночас підлетіли до вдови, запрошуючи її на танець. Я ж вирішив зробити хід конем і запропонував провести її додому, пошивши інших залицяльників у дурні.

Дорогою додому місіс Семпсон каже мені:

— Як сьогодні яскраво сяють зорі на небі, містере Пратт!