Читати книгу - "Вождь червоношкірих (Збірник)"

— За шанс радувати нас, — відповідаю я, — їм доводиться виконувати велику і похвальну роботу. Ось та яскрава зоря розташована на відстані шістдесят шість мільйонів миль. Її світло доходить до Землі за тридцять шість років. За допомогою шестиметрового телескопа можна побачити сорок три мільйони зірок, включно з зірками тринадцятої величини, світло від яких буде видне на Землі навіть за двадцять сім тисяч років після їхнього вибуху!

— Боже мій! — каже місіс Семпсон. — Ніколи б не подумала! Вечір такий теплий! Я аж спітніла після швидких танців.

— Це легко пояснити, — кажу я, — якщо врахувати, що на вашому тілі одночасно працюють два мільйони потових залоз. Якби витягнути й об'єднати всі канали потових залоз, кожен із яких завдовжки шість сантиметрів, їхня загальна довжина дорівнювала б сімом милям.

— Боже мій! — вигукує місіс Семпсон. — Ви наче описуєте поливальний канал, містере Пратт. Звідки ви набралися таких відомостей?

— Я спостережливий, місіс Семпсон, — хвалюсь я. — Подорожуючи світом, я не заплющую очей.

— Містере Пратт, — провадить вона, — освічені чоловіки завжди викликали у мене захват. У нашому місті серед тупуватих горлорізів так мало справді освічених людей! Тим приємніше спілкуватися з культурною людиною. Я в будь-який зручний для вас час радо прийму вас у себе.

Так я здобув прихильність господині жовтого будинку. Щовівторка і щоп'ятниці наприкінці дня я заходив до вдови і розповідав їй про дива всесвіту, відкриті, зібрані та зведені в таблиці Геркімером. Айдахо, разом з іншими чесними лютеранами міста, намагався підбити клинці до місіс Семпсон в інші дні тижня.

Я й гадки не мав, що Айдахо намагається завоювати місіс Семпсон, користуючись порадами старого X. М., доки якось, збираючись піти нарвати для неї кошик диких сливок, я не зустрів леді на стежці, що вела до її будинку. Блиск в очах у поєднанні з капелюшком, що з'їхав набік, не віщував нічого хорошого.

— Містере Пратт, — відразу перейшла до справи місіс Семпсон, — якщо я не помиляюсь, містер Грін — ваш друг?

— Уже дев'ять років, — відповідаю я.

— Негайно порвіть із ним усі стосунки. Він не джентльмен.

— Пані, — кажу я, — він, певна річ, простий житель гір, грубуватий, не без таких слабкостей, як марнотратство і брехливість, але навіть у найкритичніших випадках я не зміг би, поклавши руку на серце, не визнати, що він таки джентльмен. Можливо, своєю неотесаністю, самовпевненістю і любов'ю до хвастощів Айдахо ображає ваше чуття прекрасного, але його душа, пані, має надстійкий імунітет до найменшого впливу зла і надмірності. Провівши дев'ять років пліч-о-пліч з Айдахо, — запевняю я вдову, — я не можу його ні в чому звинуватити, і мені гірко чути, як це робите ви.

— Дуже великодушно з вашого боку, містере Пратт, — каже місіс Семпсон, — намагатися пом'якшити грубіянство свого друга, але факт залишається фактом — він робив мені пропозиції достатньо огидні, щоб знеславити леді.

— І як він тільки міг! Але я вам вірю. У мого друга є один недолік, і винна в тому снігова заметіль. Коли нам довелося довгий час просидіти в хатині, заметеній снігом, він став прихильником оманливої і непевної поезії, яка й зіпсувала його чисту душу.

— Що зіпсувала, то точно, — погодилася місіс Семпсон. — З першого дня нашого знайомства він постійно цитує безбожні віршики якоїсь Рубі Ят, яка, судячи з її поезії, та ще цяця.

— Значить, Айдахо перемкнуло на іншій книжці, бо ту, що він читав у горах, написав чоловік під псевдонімом X. М.

— Краще б містер Грін читав того X. М., байдуже, що він там понаписував. Бо сьогодні ваш друг перетнув усі межі. Надіслав мені букет, а в ньому — пришпилена записка. Містере Пратт, погодьтеся, що поважну жінку не можна не впізнати з першого погляду, та й усі знають, яке місце я посідаю в Розі. Невже схоже на те, щоб я підстрибом побігла за чоловіком із глеком вина і хлібиною у руках, і співала та витанцьовувала з ним попід деревами? Я можу за обідом випити трішки сухого червоного, але не маю звички ходити з пляшкою у лісову хащу і влаштовувати там оргії. А він тут хоче принести свої улюблені віршики. Так він сказав. Нехай сам бере участь у скандальних пікніках. Або нехай запрошує Рубі Ят. Упевнена, жіночка не відмовиться, хіба що їй уже набридли такі прогулянки. І що ви тепер думаєте про цього джентльмена, вашого друга, містере Пратт?

— Бачите, місіс Семпсон, — кажу я, — швидше за все, слова Айдахо — це чиста поезія, і він не хотів вас скомпрометувати. Можливо, це був прийом поетичного мовлення, який називається метафорою. Це — нехтування законами і правилами поведінки, але пошта дозволяє пересилку віршів на тій підставі, що у них ідеться зовсім про інше, ніж те, що в них написано. Я був би радий за Айдахо, якби ви його пробачили, — продовжую я, — і ми б змогли покинути нижчі світи поезії і подумки перенестися до всесвіту дійсності та уяви. Такого чудового дня, місіс Семпсон, — веду я далі, — ми повинні перебувати в гармонії з навколишнім світом. Хоча зараз надворі й тепло, ми мусимо пам'ятати, що на екваторі лінія вічних снігів пролягає на висоті чотирьох з половиною кілометрів. Між 40 і 49 градусами широти вона сягає висоти від однієї до двох із половиною тисяч метрів над рівнем моря.

— О містере Пратт, — каже місіс Семпсон, — як приємно слухати ваші розповіді про дивовижні явища, особливо після нікчемної поезії розпусниці Рубі!

— Присядьмо на колоду на узбіччі, — кажу я, — і викиньмо з голови грубість і жорстокість поетів. Красу слід шукати у славних колонках достовірних фактів і наукових мір. Узяти бодай колоду, на якій ми з вами сидимо. З погляду статистики вона прекрасніша за поему. Судячи з кілець, вік дерева дорівнював шістдесятьом рокам. На глибині шістсот дев'ять метрів воно перетворилося б на вугілля через три тисячі років. Найглибша у світа шахта міститься у Кілінгворті, поблизу Нью-Кастла. Вугільна вагонетка завдовжки метр двадцять, дев'яносто один сантиметр завширшки і вісімдесят п'ять сантиметрів