Читати книгу - "Вождь червоношкірих (Збірник)"

— Коли я ляпнув таку дурницю, — закінчив свою історію Телемах Гікс, — мені здалося, що моє вухо розірвало кулею з револьвера 45-го калібру. Насправді це був держак від мітли у вмілих руках місіс Гікс.

У мене, Сандерсона Пратта, є думка, що систему освіти у Сполучених Штатах треба підпорядкувати бюро прогнозів погоди. Я обґрунтую свою точку зору, а ви спробуйте довести, з якої причини наших викладачів не можна перевести до метеорологічного відділу. Читати вони, я думаю, вміють, тож спокійно змогли б проглянути ранкові газети, а отриманий прогноз телеграфувати у головний центр. Але є й другий бік медалі. Я хочу розповісти вам, як погода зробила з нас із Айдахо Гріном до дідька освічених хлопців.

Ми саме тинялися в горах Біттер Рут у штаті Монтана, шукаючи золоті жили. У Валла-Валла один бородань, вочевидь, невиправний оптиміст, видав нам гроші, провізію і спорядження як аванс за майбутнє золото. От ми й длубалися потихеньку в передгір'ї, а харчу в нас було достатньо, щоб прогодувати армію в період перемир'я.

І от одного дня зустрічаємо ми поштаря з Карлоса, і в результаті цей поштар трощить три бляшанки консервованих слив-угорок і збагачує нас свіжою газетою. Газета публікує детальний прогноз погоди, і та його частина, яка стосується Біттер Рут, обіцяє теплу і ясну погоду з легеньким західним вітерцем.

Увечері дужий холодний вітер зі сходу приніс у гори снігопад. Ми з Айдахо перебралися до старої занедбаної хижки подалі від нашого табору, подумавши, що сніг у листопаді — явище тимчасове. Та коли снігу намело до пояса, стало ясно, що це не жарти і ми опинились у сніговому полоні. Добре хоч натягали до хижки вдосталь дров, доки їх іще можна було знайти під снігом. Оскільки провізії вистачило б на двомісячну облогу, ми спокійно сиділи і спостерігали за шаленством сил природи.

Якщо у вас виникне бажання розпалити в двох людях іскру братовбивства, просто зачиніть їх на місяць у кімнаті завбільшки шість на сім кроків. Мало хто витримає таке випробування.

Коли перші сніжинки кружляли в повітрі, ми з Айдахо Гріном скалили зуби над жартами один одного і вихваляли речовину, яку знайшли в старій каструлі й одностайно вирішили називати «хлібом». Але вже за три тижні Айдахо виголосив таку промову:

— Я ніколи не мав нагоди чути, як кисле молоко крапає на дно жерстяного бідона, падаючи з повітряної кулі, але впевнений, що ці звуки здаватимуться райською музикою в порівнянні з нудними потоками убогих думок, які вихлюпує твій рот. Оте невиразне чвякання, яке мені доводиться слухати щодня, нагадує коров'ячу жуйку, з тією тільки відмінністю, що корові, на відміну від декого, вистачає здорового глузду жувати її мовчки.

— Містере Грін, — кажу я, — ти колись був моїм другом, тому я не сказав одразу, що якби у мене був вибір — опинитися в клятій хижі з тобою чи зі звичайнісіньким рудим цуценям-дворнягою, то мій супутник зараз би мовчки лежав, скрутившись калачиком, під дверима.

Словесні перестрілки тривали пару днів, потім у хижі запанувала мертва тиша. Ми поділили кухонні знаряддя, і тепер Айдахо готував собі харч з одного боку вогнища, а я — з другого. Вікна замело снігом, тож вогонь доводилося підтримувати день і ніч.

Бачте, наша з Айдахо освіта обмежувалася букварем і складними математичними обчисленнями на взірець «У Джонні було три яблука, а у Джека — п'ять яблук…» на шкільній дошці. Жоден із нас ніколи не замислювався над продовженням навчання, хоча у своїх блуканнях країною ми здобули непогану практичну освіту і могли у крайньому разі зійти за вихованих джентльменів. Лише під час вимушеного відлюдництва ми вперше усвідомили, що якби свого часу вивчали Гомера, давніх греків, дроби і філософію, нам було б набагато легше скоротати час у роздумах. Бачив я хлопців із вищою освітою на багатьох ранчо на Заході, і правду кажучи, вона їм не заважала нормально працювати. Якось на Снейк Рівер верховий кінь Ендрю МакВільямса заслаб на гельмінтоз, то Ендрю послав по одного з тих диваків, що називають себе ботаніками. Посильний, хороший хлопець, намотав десять миль, і марно, кінь-бо потім усе одно здох.

Одного ранку Айдахо, штовхаючи паличкою верхню поличку, до якої не міг дотягнутися рукою, звалив на підлогу дві книжки. Я кинувся до них, але Айдахо злісно поглянув на мене і вперше за тиждень розтулив рота.

— Дивись не зламай пальців, — сказав він. — Хоч ти не кращий за сплячу мускусну черепаху, я — за чесну угоду і пропоную тобі більше, ніж батьки, які народили тебе, невдаху нещасного, і випустили в світ не привітнішим за гримучку та не приємнішим за морожену ріпу. Зіграймо партійку в карти, а переможець першим обере собі книжку.

Переможцем виявився Айдахо. Він обрав книжку, я взяв другу, ми попленталися кожен до свого кутка і заходилися читати.

Клянусь, я так не радів би самородку вагою пів-кілограма, як цій книжці. Айдахо ж дивився на свою, як маля на цукерку.

Моя радість виявилася невеликою, п'ять на шість дюймів, і носила назву «Довідник Геркімера на всі випадки життя». Я можу помилятися, але досі вважаю «Довідник» найкращою книгою за всю історію людства. Я зберігаю її до сьогодні й завдяки їй можу змусити розгубитися будь-якого мудрагеля. Поговоріть зі мною про Соломона чи газету «Нью-Йорк Триб'юн». У Геркімера є статті і про царя, і про газету. Певно, чолов'язі довелося добряче попітніти протягом років так п'ятдесятьох і подолати мільйони миль, щоб довідатися так багато. «Довідник» оповідав про чисельність жителів усіх міст, визначення справжнього віку дівчини і кількість зубів у верблюда. Я дізнався про найдовший тунель у світі, кількість зірок на небі, і коли курчата вилуплюються з яйця, і якою має бути жіноча шия, і що таке губернаторське право вето, і який вік