Читати книгу - "Скарб Вовчої криниці"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— У вас жук на руці, — зауважив раптом Роман Петрович, приглядаючись до дідової руки.
— Де? Та ні, товаришу начальник, то така кумедна бородавка, — засміявся сторож, опускаючи руку з кашкетом вниз. — Хто не гляне — всяк думає: жук.
— Схоже… дуже схоже…
Роман Петрович поліз до кишені і витяг порожнього портсигара.
— Ото досада! Чи не знайдеться у вас запалити?
— Не палю, — з жалем сказав дід Захар. — Зроду, признатись, не терпів того чаду. Ну, то я пішов, товаришу начальник.
Роман Петрович деякий час непорушно сидів за столом, втупивши погляд у двері, які акуратно причинив за собою сторож.
— Схоже… дуже схоже… Який дивний збіг!.. Чи, може… це не збіг?..
Він схвильовано підвівся і рішуче вийшов з кабінету.
— Запрягай, Семене, — звелів він їздовому. — До району поїдемо.
ТОВАРИШ ОРЛОВ ЦІКАВИТЬСЯ КОСТЮМАМИ
Сергійко задумливо сидів на лавочці. На колінах у нього лежала розкрита книжка, але йому не читалось.
На веранді, за перегородкою, Славка завзято пісочив когось за лінь та недбальство.
— Ну хіба ж це свіжа трава? Кого ти обдурюєш? Який заєць їстиме таку траву? А де гусінь для зозуленяти? Де гусінь, я питаю? Ти ж черговий по живому куточку і повинен знати свої обов'язки!
Добре Славці, він захопився своєю роботою і більше нічого його не турбує. А от Сергійка невідступно гнітить згадка про нічну подію біля Вовчої криниці. Він навіть змарнів за ці два дні, і стривожений Віктор Михайлович примусив хлопця піти в медпункт і зміряти температуру.
На лаву, поруч Сергійка, сів товариш Орлов, гість Романа Петровича, який учора приїхав до табору. Цей невисокий, кремезний чолов'яга років сорока, з моложавим рухливим обличчям і бистрим поглядом трохи лукавих карих очей, був дуже компанійським дядьком. Він миттю перезнайомився з усіма дорослими мешканцями піонерського табору, а з піонерами легко і просто подружився. Тому Сергійко й не здивувався, коли товариш Орлов дружньо плеснув його по плечу і запитав:
— Чого зажурився, хлопче-молодче?
— Так, — стримано обізвався Сергійко. — Невесело…
— Невесело? От тобі й маєш! Щоб отакий бойовий паруб'яга та сумував?!
Сергійко сколупнув з лавки блискучу сльозинку смоли і помовчав.
— Не знаю, не знаю, — продовжував товариш Орлов. — Це вже мені, старому горобцю, не диво б і поскрипіти трохи, та й то, як потрапив у ваше лісове царство, де й втома моя поділась! До речі, здається, ви до карнавалу готуєтесь?
— Еге ж, до карнавалу, — в'яло кивнув Сергійко. Він навіть до карнавалу втратив інтерес.
— Так це ж чудово! Ех, був би я твоїм ровесником, ушкварив би собі такий костюм, що всі від заздрощів аж підскочили б.
— Ну, я думаю, і так підскочать! — пожвавішав нарешті Сергійко.
— Розумію! — хитро підморгнув Сергійкові співбесідник. — Який же ти костюм собі придумав?
— Це поки що таємниця.
— О, що стосується таємниць, то на мене можеш сміливо звіритись, — я вмію берегти чужі таємниці. А цікаво було б побачити, адже я ввечері їду звідси, і на карнавалі мені не вдасться побувати.
— Бачите, — завагався Сергійко, — я б вам охоче показав, але це не тільки моя таємниця. Ось заждіть хвилиночку…
Він побіг на веранду і привів Славку з Костиком. Хлоп'ята погодились показати товаришеві Орлову свої костюми, але при умові: нікому, особливо Генці-вітрякові, не проговоритись. Товариш Орлов твердо пообіцяв зберегти цю сувору таємницю, і нерозлучна трійка з належною обережністю провела його в сторожку до діда Захара.
У СТОРОЖЦІ
Дід Захар зустрів гостей, як завжди, привітно.
— Не сердьтеся, Захаре Івановичу, ми на хвилиночку, — вибачався товариш Орлов. — Ось вони тільки покажуть мені свої костюми.
Костюми трьох богатирів були майже готові, — Петро Трохимович виконав обіцянку і своєчасно підкинув усі потрібні речі. Бракувало лише однієї пари чобіт для Костика. Правда, Костикова мати передала йому валянки з калошами, але Альоші Поповичу в жаркий літній день вони були явно ні до чого.
Поки хлопці розбирали костюми, говіркий товариш Орлов завів розмову з господарем сторожки.
— Чи не занедужали бува, Захаре Івановичу? — співчутливо запитав він, сідаючи біля старого на тапчані. — Вигляд у вас якийсь невеселий. Рука зав'язана… порізали, чи що?
— Рубав дрова, то цурпалком стукнуло, — знехотя відказав сторож.
— Ой-ой, ще й праву руку! І такою ганчіркою зав'язали! Треба ж було до Галини Григорівни на перев'язку зайти.
— Дряпина, пройде… Ніколи мені по медпунктах ходити.
— Даремно! Праву руку берегти треба, вона дорожча від золота. Ну, коли до медпункту не хочете йти, ми цю справу самі наладнаємо.
Товариш Орлов швидко дістав з кишені індивідуальний пакет.
— У бувалого солдата все повинно бути напохваті! — весело пояснив він, розриваючи пакет. — Давайте, Захаре Івановичу, я вам сам перев'язку зроблю.
— І навіщо ото вам панькатись зі мною? — невдоволено буркнув сторож. — Кажу ж — дряпина, загоїться й так.
Тимчасом Сергійко, Славка та Костик убралися в свої лицарські костюми і загнуздали «коней».
— Разюче видовище! — вигукнув товариш Орлов. Милуючись, він обійшов навколо і захоплено поторкав широку лопату бороди Іллі Муромця. — Молодці!
— Це нам дід
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Скарб Вовчої криниці», після закриття браузера.