Читати книгу - "Білий Бім Чорне вухо"

білих халатах і вели когось попід руки або просто йшли слідом; часом виносили з автомобіля людину на посилках, тоді Бім трохи наближався, перевіряв запах: ні, не він. Надвечір на собаку звернули увагу й інші люди. Хтось приніс шматочок ковбаси — Бім не доторкнувся; хтось хотів узяти його за нашийник — Бім відбіг; навіть той дядько у чорному халаті кілька разів проходив повз нього і, зупинившись, дивився на Біма співчутливо і не тупотів ногами. Бім сидів, наче статуя, і нікому нічого не говорив. Він чекав.

Коли посутеніло, він схаменувся: а що як хазяїн вдома? І побіг квапливо, легким наметом.

Містом біг красивий, з блискучою шерстю, викоханий собака — білий, з чорним вухом. Перший-ліпший добрий громадянин скаже: «Ах, який гарний мисливський собака!»

Бім подряпався у рідні двері, але вони не відчинилися. Тоді він ліг край поріжка, згорнувшись калачиком. Не хотілось ні їсти, ні пити — нічого не хотілося. Тужно.

На площадку вийшла Степанівна:

— Прийшов, бідолаха?

Бім крутнув хвостом лише один раз («Прийшов»).

— Ну ось тепер і повечеряй. — Вона підсунула йому миску з ранковою кашею.

Бім не доторкнувся.

— Так і знала: підживився сам. Розумник. Спи. — І зачинила за собою двері.

Цієї ночі Бім уже не вив. Але й не відходив від дверей: чекати!

А вранці знову занепокоївся. Шукати, шукати друга! В цьому весь сенс життя. І коли Степанівна випустила його, він насамперед побіг до людей у білих халатах. Але цього разу якийсь гладкий чоловік кричав на всіх і часто повторював слово «собака». В Біма кидали камінням, хоча й навмисне не поціляючи, махали на нього дрючками і, нарешті, боляче-преболяче шмагонули довгою лозиною. Бім одбіг, сів, посидів ще і, мабуть, вирішив: тут хазяїна бути не може, інакше б його не проганяли так жорстоко. І пішов Бім, трохи опустивши голову.

Містом ішов самотній, сумний, ні за що скривджений пес.

Вийшов він на кипучу вулицю. Людей було тьма-тьмуща, і всі поспішали, зрідка поквапно перекидаючись словами, текли кудись і текли без краю. Напевне Бімові запало в голову: «А чи не пройде він тут?» І поза всякою логікою сів у затінку на розі, неподалік від хвіртки, і почав стежити, не поминаючи своєю увагою майже жодної людини.

Передусім Бім помітив, що всі люди, виявляється, пахнуть автомобільним димом, а вже крізь нього пробиваються інші запахи різної сили.

Ось іде чоловік, худющий, високий, у великих, добряче стоптаних черевиках, і несе в сітці картоплю, таку ж, яку приносив додому хазяїн. Худющий несе картоплю, а пахне тютюном. Іде швиденько, поспішає, нібито когось наздоганяє. Але це тільки здалося — наздоганяють когось усі. І всі щось шукають, як на польових випробуваннях, інакше навіщо й бігти вулицею, забігати у двері й вибігати і знову бігти?

— Привіт, Чорне вухо! — кинув Худющий, не зупиняючись.

«Здрастуй», — понуро відповів Бім, посунувши по землі хвостом, але з тією ж зосередженістю вдивляючись у людей.

А ось за ним іде чоловік у комбінезоні, пахне він так, як пахне стіна, коли її лизнеш (мокра стіна). Він майже весь сіро-білий. Несе довгу білу палицю з борідкою на кінці і важку сумку.

— Ти чого тут? — спитав він у Біма, зупинившись. — Сів чекати хазяїна чи загубився?

«Так, чекати», — відповів Бім, перебираючи передніми лапами.

— Тоді ось на тобі. — Він вийняв із сумки кульок, поклав перед Бімом цукерку й посіпав пса за чорне вушко. — Їж, їж. (Бім не доторкнувся). Дресирований. Інтелігент! З чужої тарілки не їстиме. — І пішов далі тихо, спокійненько, не так, як усі.

Як на кого, а Бімові цей чоловік — гарний: він знає, що таке «чекати», він сказав «чекати», він зрозумів Біма.

Гладкий-прегладкий, з товстою палицею в руці, в товстих чорних окулярах на носі, несе товсту папку: усе в нього товсте. Він виразно пахне паперами, по яких Іван Іванович шепотів паличкою, і ще, здається, тими жовтими папірцями, які завжди кладуть у кишеню. Він зупинився коло Біма й сказав:

— Хух! От тобі й на. Дожилися: пси на проспекті.

З хвіртки вийшов двірник з мітлою і став поруч з Гладким. А той вів далі, звертаючись до двірника, показуючи пальцем на Біма:

— Бачиш? На твоїй, либонь, території?

— Факт, бачу. — І оперся на мітлу, поставивши її догори бородою.

— Бачиш… Нічого ти не бачиш, — сказав сердито. — Навіть цукерки не жере, роз'ївся. Як же далі жити?! — Він явно лютував.

— А ти не живи, — сказав двірник і байдуже додав: — Бач, як ти схуд, бідолаха…

— Ображаєш! — гаркнув Гладкий.

Зупинилось троє молодих хлопців і чомусь усміхалися, позираючи то на Гладкого, то на Біма.

— Чого вам смішно? Чого смішно? Я йому кажу… собака! Тисяча собак, по два-три кіла м'яса кожному — дві-три тонни на день. Уявляєте, скільки це вийде?

Один з хлопців заперечив:

— Три кіла й верблюд не з'їсть.

Двірник незворушно зробив поправку:

— Верблюди м'яса не їдять. — Несподівано він перехопив мітлу поперек держална і щосили замахав нею по асфальту перед ногами Гладкого. — Відійди-но убік, громадянине! Ну? Я що сказав, дубова твоя голова!

Гладкий пішов, відпльовуючись. Ті. троє хлопців теж пішли своєю дорогою, посміюючись. Двірник одразу ж й перестав мести. Він погладив Біма по спині, постояв трохи й сказав:

— Сиди, чекай. Прийде. — І пішов у хвіртку.

З усієї цієї суперечки Бім не тільки зрозумів — «м'ясо», «собака», можливо, «пси», але чув інтонацію голосів і, головне, усе бачив, а цього вже досить для того, щоб розумному собаці здогадатися: Гладкому — погано жити, двірникові — добре; один — злий, другий — добрий. Хто вже краще знає, як не Бім, що удосвіта на вулицях живуть лише двірники і що вони поважають собак. Те, що двірник прогнав Гладкого, Бімові навіть трохи сподобалось. А