Читати книгу - "Білий Бім Чорне вухо"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Від деяких жінок пахло гостро й нестерпно, як від конвалій, пахло тими біленькими квітами, що шпигають у носа й після яких Бім ставав безчуттєвим; у таких випадках Бім одвертався і якусь мить не дихав — йому не подобалось. У більшості жінок губи були такого ж кольору, як прапорці на вовчій облаві; Бімові такий колір теж не подобався, як і всім тваринам, а собакам і бикам особливо. Майже всі жінки щось несли з руках. Бім примітив, що чоловіки з ношею трапляються рідше, а жінки — часто.
… А Івана Івановича все нема й нема. Друже ти мій! Де ж це ти?..
Люди текли рікою. Бімова туга якось трошки забулась, розвіялась серед людей, і він. ще уважніше вдивлявся вперед — чи не йде він. Сьогодні Бім буде чекати тут. Чекати!
Біля нього зупинився чоловік з м'ясистими одвислими губами, весь у глибоких зморшках, кирпатий, з виряченими очима і закричав:
— Неподобство! (Люди почали зупинятися). Скрізь грип, епідемія, рак шлунку, а тут що? — тицяв він усією долонею в Біма. — Тут, серед маси народу, в гущі трударів, сидить жива зараза!
— Не кожен собака — зараза. Погляньте, який він милий пес, — заперечила дівчина.
Кирпатий зміряв її поглядом зверху вниз і назад і одвернувся, обурюючись:
— Яка дикість! Яка у вас дикість, громадяночко.
І ось… Ех, якби Бім був людиною! Ось підійшла та сама Тітка, «радянська жінка» — та наклепниця. Бім спочатку злякався, але потім, настовбурчивши шерсть на загривку, став у оборонну позицію. А Тітка заторохкала, звертаючись до всіх, що стояли півколом трохи віддалік од Біма.
— Дикість і є дикість! Він же мене укусив. У-ку-си-ив! — І показувала всім руку.
— Де укусив? — спитав юнак з портфельчиком. — Покажіть.
— Оце ще мені, щеня! — та й сховала руку.
Усі, крім Кирпатого, розсміялися.
— Виховали тебе в інституті, чортеня, от уже виховали, гаденя, — напала вона на студента. — Ти мені, радянській жінці, й не віриш? Та як же ти далі будеш? Куди ж ми йдемо, дорогі громадяни? Чи вже ж у нас Радянської влади нема?
Юнак почервонів і аж скипів:
— Коли б ви знали, який у вас зараз вигляд, то позаздрили б цьому собаці. — Він підступив до Тітки й крикнув: — Хто вам дав право ображати?
Хоча Бім не зрозумів слів, але витримати більше не міг: він стрибнув до Тітки, щосили гавкнув і вперся всіма чотирма ланами, стримуючись від подальших вчинків (за наслідки він уже не міг ручатися). Інтелігент! Але все-таки — собака.
Тітка несамовито заволала:
— Мілі-іція! Мілі-іція!
Десь засюрчав свисток, хтось, підходячи, крикнув:
— Пройдімо, гр-ромадяни! Пройдімо! — Це був міліціонер (Бім навіть покрутив трохи хвостом, незважаючи на збудження). — Хто кричав?! Ви? — звернувся міліціонер до Тітки.
— Вона, — потвердив юнак-студент.
Втрутився Кирпатий:
— Куди ви дивитесь? Що робите? — почав він шпетити міліціонера. — Собаки, собаки — на проспекті обласного міста!
— Собаки! — кричала Тітка.
— І такі ось дикі пітекантропуси! — кричав і студент.
— Він мене образив! — майже ридала Тітка.
— Громадяни, р-розійдись! А ви, ви, та й ви, пройдімо в міліцію, — показав він на Тітку, юнака й Кирпатого.
— А собака?! — заверещала Тітка. — Чесних людей — у міліцію, а собаку…
— Не піду, — відрубав юнак.
Підійшов другий міліціонер:
— Що тут таке?
Чоловік у галстуку й капелюсі резонно і з гідністю пояснив:
— Та тутечки студентик не хоче в міліцію, огинається. А ті ондечки обоє хотять, а отой не хоче. Непідкорення. А це не дозволено. Ведуть — давай іди. Що вже тутечки… — І він, одвернувшись від усіх інших, поколупав у власному вусі великим пальцем, наче розширюючи слуховий отвір. Виразний жест упевненості в правоті думок і безперечної переваги над присутніми — навіть над міліціонерами.
Обидва міліціонери перезирнулися й забрали-таки студента з собою. Слідом за ними потюпали Кирпатий і Тітка. Люди розійшлись, уже не звертаючи уваги на собаку, крім тієї милої дівчини. Вона підійшла до Біма, погладила його, але теж пішла за міліціонерами. Сама пішла, як відзначив Бім. Він подивився їй услід, потупцював на місці, та й побіг, наздогнав її й пішов поряд.
Людина і собака йшли в міліцію.
— Кого ж ти чекав, Чорне вухо? — спитала вона, зупинившись.
Бім понуро сів, опустив голову.
— І живіт у тебе підтягло, хороший ти мій. Я тебе нагодую, почекай, нагодую, Чорне вухо.
Ось уже кілька разів називали Біма «Чорне вухо». І хазяїн колись казав: «Ех, ти, Чорне вухо!» Давно-давно він так сказав, ще в дитинстві. «Де ж мій друг?» — думав Бім. І пішов знову ж із дівчиною в печалі й смутку.
До міліції вони зайшли разом. Там кричала Тітка, гаркав кирпатий дядько; понуривши голову, мовчав студент, а за столом сидів міліціонер, незнайомий. Він з неприхованою неприязню позирав на всіх трьох.
Дівчина сказала:
— Привела винуватця. — І показала на Біма. — Пречудова тварина. Я все бачила й чула там з самісінького початку. Цей хлопець, — вона кивнула на студента, — ні в чому не винен.
Розповідала вона спокійно, то показуючи на Біма, то на когось із тих трьох. її намагалися перебивати, але міліціонер суворо зупиняв і Тітку, і Кирпатого. Він з очевидною приязню ставився до дівчини. На закінчення вона спитала жартома:
— Правильно я кажу, Чорне
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Білий Бім Чорне вухо», після закриття браузера.