Читати книгу - "Білий Бім Чорне вухо"

Опівночі, коли зійшов місяць, стало нестерпно. Навіть поруч з хазяїном він завжди непокоїв Біма, цей місяць, у нього є очі, він дивиться цими мертвими очима, світить мертвим холодним сяйвом, і Бім ховався од нього в темний куток. А тепер він аж тремтить від його погляду, а хазяїна нема. І от глупої полі він завив, протяжно, з підголоском, завив, мов перед напастю. Він вірив, що хтось почує, а може, й сам хазяїн почує.

Прийшла Степанівна.

— Ну що тобі, Біме? Що? Івана Івановича нема. Ой-ой-ой, погано.

Бім не відповів ні поглядом, ні хвостом. Він тільки дивився на двері.

Степанівна увімкнула світло н пішла. З вогнем: стало легше — місяць одсунувся далі й поменшав. Бім умостився під самісінькою лампочкою, спиною до місяця, та незабаром знову ліг перед дверима: чекати.

Вранці Степанівна принесла кашу, насипала її в Бімову миску, але він навіть і не встав. Так робив і собака-поводир — він не вставав і тоді, коли приносили їжу.

— Ти диви, сердешний який, га? Це ж просто диво, та й годі. Ну, піди погуляй, Біме. — Вона широко розчинила двері. — Піди.

Бім підвів голову, уважно подивився на бабусю. Слово «гуляти» йому знайоме, воно означає — воля, а «іди, іди гуляти» — цілковита свобода. О, Бім знав, що таке свобода: роби все, що дозволяє хазяїн. Та ось його нема, а кажуть: «Піди погуляй». Яка ж це свобода?

Степанівна не вміла поводитися з собаками, не знала, що такі, як Бім, розуміють людину й без слів, а ті слова, що їх вони знають, містять у собі дуже багато і, відповідно до випадку, різне. Вона від простоти душевної сказала:

— Не хочеш каші, піди пошукай чогось іншого. Ти й травицю любиш. Гляди і на смітнику щось розкопаєш (не знала вона, наївна, що Бім на смітниках і не був ніколи). Піди пошукай.

Бім підвівся, аж стрепенувся. Що таке? «Шукай»? Що шукати? «Шукай» означає: шукай схований шматочок сиру, шукай дичину, шукай загублену або сховану річ. «Шукай» — це наказ, а що шукати — Бім визначає, виходячи з обставин, по суті справи. Що ж зараз шукати?

Усе це він сказав Степанівні очима, хвостом, запитливим перебиранням передніх лап, але вона нічогісінько не зрозуміла, а повторила:

— Піди погуляй. Шукай!

І Бім метнувся в двері. Блискавкою проскочив східці з другого поверху, вискочив у двір. Шукати, шукати хазяїна! Ось що шукати — більш нічого: так він зрозумів. Ось тут стояли носилки. Так, стояли. Ось уже з ледь відчутним запахом сліди людей у білих халатах. Слід автомобіля.

Бім зробив коло, увійшов у нього (на таке здатний навіть найбездарніший собака), але знову — той самий слід. Він потягнув по ньому, вийшов на вулицю і зразу ж загубив його на розі: там уся дорога пахла тією самою гумою. Людські сліди е різні і їх багато, а автомобільні злилися всі докупи і всі однакові. Але той, потрібний йому слід пішов з двору гуди, за ріг, значить, і треба — туди.

Бім пробіг однією вулицею, другою, повернувся до будинку, оббігав місця, де вони гуляли з Іваном Івановичем, — нема ознак, ніяких і ніде. Одного разу він віддалік побачив картатий картуз, наздогнав того чоловіка — ні, не він. Придивившись уважніше, він збагнув: виявляється, у картатих картузах іде багато-багато. Звідки йому було знати, що тієї осені продавали тільки картаті картузи, і тому вони подобалися всім. Раніше він цього якось не помічав, бо собаки завжди звертають увагу (і запам'ятовують) переважно на нижню частину людської одежі. Це в них іще від вовка, від природи, від багатьох століть. Так, лисиця, приміром, якщо мисливець став за густий кущ, який ховає його лише до пояса, не помічає людини, коли вона не ворушиться і коли вітер не доносить від неї запаху. Отож Бім побачив несподівано в цьому якийсь прихований смисл: угорі шукати нічого, бо голови можуть бути однакові на колір, схожі одна на одну.

День був ясний. На деяких вулицях листя плямами вкрило тротуари, на деяких лежало суцільним килимом, отже, якби трапилась бодай частинка хазяїнового сліду, Бім уловив би її. Але — ніде і нічого.

Серед дня Бім уже зневірився. І раптом в одному з дворів він натрапив на слід носилок: тут вони стояли. А потім струмінь того ж запаху виринув збоку. Бім пішов по ньому, мов по битій доріжці. Пороги пахли людьми в білих халатах. Він подряпався в двері. Йому відчинила дівчина, теж у білому халаті, й сахнулася з переляку. Але Бім вітав її усіма способами, питаючи: «Чи нема тут Івана Івановича?»

— Пішов, пішов! — закричала вона й зачинила двері. Потім відхилила їх і гукнула комусь: — Петров! Прожени пса, а то мені шеф намилить шию, почне розпинатися: «Псарня, а не «швидка допомога»! Жени!

Від гаража підійшов чоловік у чорному халаті, затупотів ногами на Біма й зовсім незлобиво прокричав, ніби з обов'язку і навіть лінькувато:

— Ось я тобі, тварюко! Пішов! Пішов!

Ніяких таких слів, як «шеф», «псарня», «милити шию», «розпинатися» і вже тим паче «швидка допомога», Бім не розумів і навіть зовсім ніколи не чув, але слова «пішов», «пішов», сказані з певною інтонацією і настроєм, він добре зрозумів. Тут Біма не обдуриш. Він відбіг на деяку відстань, сів і дивився на ті двері. Якби люди знали, чого шукає Бім, вони; йому допомогли б, хоч хазяїна сюди й не привозили, а відвезли просто до лікарні. Але що вдієш, коли собаки розуміють людей, а люди не завжди розуміють собак і навіть одне одного. До речі, Бімові недоступні такі глибокі думки; незрозуміло було й те, на якій підставі його не пускають у двері, в які вій чесно дряпався, довірливо і простодушно, і за якими, цілком імовірно, був його друг.

Бім сидів до самісінького вечора біля бузкового куща, на якому вже зблякло листя. Приїздили машини, з них виходили люди в