Читати книгу - "Руді Вовки"

Голомозий відсувається від хлопця. Воно дурне і нічого не тямить. Його просто хтось спритно обплутав. Дитина цього навіть не помітила. Однак злочин учинено, і треба щось вирішувати.

— Це все байдуже, — не підводячи голови від грудей, говорить Кендюх, — хлопця треба вбити, інакше слідом за Костяною Голкою може піти Голомозий, Вогняна Хмара, Печеричка чи Довготелеса. Коли наконечник тріснув — пуття з нього не буде.

Оленячий Ріг говорить, що це напевне так. Він чує в собі чужу силу. Вона обтяжує його руки і ноги, вона захопила серце. Як йому важко. Ох, який сум проймає його!

Руки й ноги Оленячого Рога були міцно скручені. Тугий ремінь повпинався в молоде тіло, аж воно посиніло — причина цілком достатня, щоб вдатися і не в таку журбу.

Око уважно подивився на хлопця, і враз обличчя його спалахнуло надією. Він швидко простяг руку і наклав пальці на вії Оленячого Рога.

— Що ти бачиш тепер? — запитав він, нетерпляче вдивляючись в обличчя хлопця.

— О, це червоні комашки, — вигукнув Оленячий Ріг. — Вони швидко літають, повзуть. Як їх багато — скрізь тільки вони!

Око прийняв руку і багатозначно глянув на Голомозого. Так от воно що. Оленячим Рогом підступно заволоділи Червоні Мураші. Це вони зажадали смерті Костяної Голки.

— Червоні Мураші! — вигукує і собі Оленячий Ріг. — О, це вони, тільки вони! — Тепер він уже згадав.

Це була тоді, як Оленячий Ріг, поспішаючи із звісткою до табору, рятувався від Великого Кота на червоній сосні. Хапаючись, він сів на їхнє гніздо. Як вони його тоді покусали!

— І не тільки покусали, — сказав Голомозий. — Але тепер годі. Руді Вовки знають, де шукати справжніх злочинців. О, нехай вони тепер начуваються. Костяної Голки Руді Вовки їм не подарують повік.

Таким чином безвинність Оленячого Рога була доведена. Проте його не звільнили. Він був повен доверху злої небезпечної сили, і поки що, до розправи з Червоними Мурашами, його, обережно загорнувши в оленячі шкури, щоб не дотикатись голими руками до тіла, винесли за таборище.

П’ять дужих мисливців, у тому числі й Кендюх, вирушили на чолі з Голомозим у ліс на розправу з Червоними Мурашами. Ще ніколи не траплялося так, щоб мисливці безкарно комусь дозволяли робити замах на цілість великого і могутнього роду Рудих Вовків.

Вайло, як ліг, так і лежить на тому самому місці, де його покинула мама. Він пролежав уже довгий час і ще стільки нерухомо пролежав би, коли б не Непосидько. Як йому, спритному й гарячому бігунцеві, нудно лежати в оцьому темному чагарнику! Тісно, ніде розбігтися, ніде плигнути, перекинутись через голову. Охо-хо. А ноги аж танцюють, а очі блищать, хвіст сам смикається. Непосидько всією вагою падає на Вайла.

— Ходімо на галявинку. Га? Ну ж бо, хоч поворухнися, перекинься на другий бік. Ну ж, ну-бо!

Вайло, хоч він і боїться грізної матері, дуже уважно прислухається до Непосидька. Справді, яка спокуслива річ — галявинка. Як там вільно, просторо, тепло. Лягти на траву, витягти лапи й морду. Зажмурити очі і…

Вайло, немов знехотя, а справді задоволено, підводить голову і цупить Непосидька за вухо. Непосидько виривається, і Вайло, хоч-не-хоч, тягнеться за ним. Та ось він уже й на ногах. Непосидько тікає. Ніби не бажаючи того, вони все ж таки на краю чагарника.

Ось із кущів визирнула одна кудлата голова, за нею друга. Обережно обдивляються галявинку, нюхають повітря. Ось летять два жуки-рогачі, зчепились і — бовк у траву. Непосидько вже біля них. Простяг обережно лапку, торкнув кігтиками — ворушаться. Страшно. Але ж як і спокусливо!

— Що ж це воно? — цікавиться Вайло і, не помічаючи того сам, підходить до Непосидька.

— Хе. Які чудернацькі тварини, яка дрібнота, а теж собі ворушиться, повзає.

— А ти сміливіше, — підштовхує головою у бік брата, під’юджує Непосидько. — Ось, ось, хапни його!

— І хапну, — простосердно бурчить Вайло і розкриває пащу.

Обидва жуки зникають у роті.

Вайло переможно дивиться на Непосидька, але враз підскакує, і, здіймаючи рев, б’є себе лапою по роззявленій пащі.

Непосидько аж не тямиться з радощів. Ну, ясно, вони його таки вщипнули за язика. Ой, сміха!

Вайло перелякано крутиться на одному місці і плаче, плаче, аж заливається.

Тоді з хащів обережно визирає морда Чорного Вовка. Це колишній ватажок з Великого Лугу. Він уважно дивиться на кошенят. Пхе! Нічого цікавого, навіть кістки, навіть півкістки, самі жуки. Ні, цього ще не траплялося, щоб Чорний Вовк доходив до такої нужденності. До кошенят він відчуває щонайглибшу пошану, звісно, не через своє ніжне чуле серце. Ого! Як би їхні ніжні кісточки захрускали у нього на зубах! Причина зовсім інша: крім кошенят, є ще їхня грізна мама, з якою він вважає за краще не поривати мирних взаємин: все ж вряди-годи і йому перепадає щось із її пишного столу, а це далеко краще, ніж самому потрапити в її пащу.

Зваживши, що гармидер знявся, власне, знічев’я, Чорний Вовк уже зібрався був повернутись у своє лігво, як його увагу раптом притягла чорна крапка в небі. Вона росте і разом з тим описує коло; Вовк бачить вже зігнутий гаком дзьоб і широкий розмах крил. Це не кібець, не шуліка, і не звичайний орел-степовик.

Між кінцями крил три рази вздовж уляжеться найдебеліший вовк, пазури птаха можуть поступитись хіба пазурам лева або Великого Кота. Ну от, знову пішов угору. Цікаво, на кого він націляється? Вовк робить і зручніше підводить голову. І в цей самк час щось потужне й чорне блискавично прорізує повітря. Це упав птах і накинувся на жертву. Чути невимовно злякане, жалібне скавуління.

Вайло, звиваючись, відділяється від землі; над його головою вже занесено дзьоб. Але птах не додумав усього. Він не зважив на Непосидька. Тож замість