Читати книгу - "Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде…"

Але й вигнати з двору не можу, він стільки зробив для мене, що став уже трішки й рідним, ніби родичем… Хай буде…»

«Порчений народ! Порчений і контужений! Знову помилився. Цього разу – фатально! Хіба ти не бачиш, Пречиста Діво? Хіба не бачиш, що так гірко докоряєш мені? Народ такий! Хіба це народ?! – застогнав у бік іконостасу на дерев’яній стіні Президент і вимкнув велетенський плазмовий монітор над каміном. Пультом управління пожбурив наосліп, і той, зрикошетивши від чудотворної ікони Божої Матері «Усіх скорботних радість», залетів під білошкірий диван. – Пропащий народ! Навіки пропащий! Пішов на манівці – за Янакондою та Алігатором!

Алігатор не обтяжений освітою та комплексами інтелектуала. В нього скирти грошей, солдафонський характер і баракова дисципліна команди.

Це не мої «вишивані патрійоти», яких я повитягував з лайна, зробив революціонерами, вигнав на майдани, дав їм гучні імена, а вони покинули мене, порозповзалися по кущах чи поховалися під широку спідницю Янки. Через вас усіх Україна знову в небезпеці!

Вона вирве владу! Це Алігаторові накрутили на сході «сто один відсоток»!

Навмисне причаїлася, щоб приспати пильність перед основним, вбивчим кидком. Вона думає, що я для неї вже не суперник, що я вже – ніхто в цій країні. На шляху до поставленої мети вона одержима, стожильна і страшна. Тоді її не беруть ні хвороби, ні втома, ні зради союзників. І тим вона небезпечна. Невже мої виборці побіжать за нею? Ні! Я їм не дозволю! Треба наступити їй на хвоста і тримати, не пускати до людей.

Тільки не ти, гадюко! Не ти!»

«У Тульчинському культосвітньому училищі мене легко взяли на заочне відділення. Той самий директор, що був членом журі, коли я стала другою комсомолкою-красунею Вінниччини, навіть дуже зрадів, що повернулася. Сказав, що іще більше розквітла й покрасивішала після заміжжя й народження доні.

У цьому році його призначено головою обласного журі комсомольського конкурсу краси, що вже став традиційним, хоч після першого – комсомольські керівники області мало не полетіли з роботи за таку їхню «самодіяльність». Врятував хтось вищий, сказавши, що це ж не просто конкурс дівчат, а саме комсомолок. Інших не пускають.

Він запрошує взяти участь, вірить, що в мене цього разу не буде рівні у всій Вінниччині. Завтра буде готовий наказ про зарахування та видадуть студентський квиток».

Директор училища, зукраїнізований поляк Антін Косовський з Брацлава, знав ціну своїй чоловічій вроді, але користувався нею дуже обережно. Та він знав і ціну доносам, рішенням партбюро. Браві партійні чиновники ласо і заздро дивилися на гніздо квітучих селючок-студенток у провінційному містечку. Часто за чаркуванням підкидали сороміцькі натяки в бік «гарему Косовського». А були й прямі «прохання», та йому вдавалося викручуватись, хоч два рази «тільки для високого республіканського рівня культури» він через свого заступника організував талановиту танцівницю з останнього курсу, яку знав вечірній Тульчин…

Від сліпучо красивенної з лиця і статури Насті з Городищ Антона Косовського здибило ще під час конкурсу, коли та була школяркою. Старших класів, але школяркою. «Це – виключення з партії, а то й – тюряга». А тепер Горбачов жене «перестройку», партійний кулачисько слабшає, можна обережно дозволити собі і щось людське…

Він запалився, коли ця пахуча ружа вперше зайшла до нього в кабінет два роки тому, але потім кудись зникла, і він про неї забув. А оце знову появилася, як блискавка. Налилася жіночним дурманом, солодкою хіттю, дідько його знає чим іще. Богиня!

«Я не могла зізнатися йому, що маю лише три карбованці на проїзд до Городищ. Більше в мами не було, а в Кабаськи брати не хотіла. Тому завтра приїхати по студентський квиток не зможу. А що вже думати про конкурс та вбрання?…

Треба було якось вийти із ситуації. Я й сказала:

– Ніде ночувати мені в Тульчині, то приїду по квиток наступного тижня.

– Є де ночувати, Настуню. Є! – він ніби й чекав цього і зрадів. – У нас, а тепер вже і в тебе, під Кинашівом є маленька база відпочинку. Я там ночую. Не бійся, моя студенточко… Я за тебе відповідаю».

Настуня злякалася себе самої: цей худорлявий, вродливий, з першою легенькою просивиною мужчина сліпив їй очі. Вона навіть на мить уявила себе у його цупких обіймах, поруч, у ліжку зі свіжими, пропахлими вітром простирадлами, пухкими пуховими подушками… Відчула, як по жолобку спини прокотилися крапелинки гарячого поту. Злякалася ще більше, облизала пошерхлі губи:

– Шановний Антоне Броніславовичу, рада б душа до раю, та гріхи за поділ тримають… Маленька дитина і ревнивий чоловік… Я не попередила… Відпустіть… Я ж лишень починаю вчитися…

«Розумака! Відпустив.

Наступного разу я можу і не вистояти. Два роки після пологів ніхто й не торкався мого тіла… У сні Павлуньо іноді… Нестерпно…»

Повторюючи «Тільки не ти!», він манжетом сорочки зачепив старовинний золотий келих, заливши кілька, ще не підписаних указів на журнальному столику з інкрустованою стільницею. Порожня китайська чашечка від кави скотилася на килим і не розбилася. Він зозла наступив на неї