Читати книгу - "«Аляска»"

У відповідь на шляхетні наміри лікаря, священик поблагословив його символом християнства, накресленим у повітрі зціпленими пальцями, проте не спішив покидати кабінет. Він збирався на думці, ніяковіючи через ідею, яку мав ось-ось озвучити. Вагання гостя не залишилося без уваги Павловича, який, чекаючи, дістав нову цигарку, дав панотцеві час скласти до купи думки. Священик зайшов здалеку.

— Без сумніву, це писала рука божевільного.

Погляд священика блукав широчезним столом, захаращеним попільничкою та усіляким канцелярським приладдям — від олівців до медичних карток пацієнтів. Схожий безлад панував у його голові. Чіпляючись то за одні, то за інші предмети, він обережно добирав слова і врешті-решт наважився:

— Справа в тім, що ми з Фомою, — священик кивнув у бік свого прислужника, — переймаємося долею нашого знайомого, який випадково потрапив до вас на лікування.

Павлович вельми здивувався. Критичний нарис у запропонованій священиком статті повів його думки хибним шляхом. Він наготувався вислухати високоморальне казання стосовно цінності людського життя й неприпустимих методів лікування, про які йшлося в статті, але аж ніяк не очікував почути слова виправдання для одного зі своїх пацієнтів. З цієї миті розмова набувала матеріального забарвлення, тож Павлович пильно зосередився на словах панотця, який провадив далі:

— Він звернувся до мене по допомогу, але я виявився не годним урятувати цю бідну душу. Його доля нам не байдужа, — підсумував отець Іларій.

Цівка випущеного Павловичем диму небавом полинула до стелі. Візит колишнього пацієнта й досі вкривав серпанок таємничості, хоча інтуїтивно лікар відчував: від цієї справи він отримає зиск. Пересипання з пустого в порожнє вже давно йому набридло, і, зручніше вмостившись у кріслі, сповненим гарантій голосом він заявив:

— Я вас запевняю, отче, про свого знайомого ви не прочитаєте жодної згадки.

У тоні Павловича бриніла категоричність, яка мала б допомогти священикові наважитися висловити думку, але той лише глянув на Фому, шукаючи в його очах підтримки. Фома відкашлявся, відвертаючи увагу Павловича на себе. Він відліпився від дверей і взяв слово. Природна харизма головного хориста церкви викликала шанобливе ставлення й зосередженість до його персони. Тембр голосу надзвичайно гіпнотизував слухача. Павлович, який доти почувався повноправним господарем ситуації, під впливом погляду й голосу нового промовця сконцентрувався на темі розмови. Нарешті вона звернула в правильне русло!

До порушників внутрішнього розпорядку лікарні застосовували особливі методи виховання, серед яких переважав карцер. Невеличка кімната, завбільшки з середньостатистичну кухню, зберігала в собі вологість, прохолоду і мряку. Її голі стіни виростали з бетонної підлоги й упиралися в таку саму стелю, позбавлену тиньку. Замість ліжка тут стояли дерев’яні нари, збиті з будівельних піддонів, і, мов у справжній в’язниці, у куті була параша. Випробування карцером вважалося серед психів за неабиякий подвиг, але нікому й на гадку не спадало напроситися туди добровільно. Бранці психлікарні, попри статус хворих, розумілися на умовах власного утримання.

Двері простогнали давно не змащеними завісами, і за кілька секунд Адам, який носив ключі від карцеру в кишені свого халата, вкинув на холодну підлогу немічного Антона. За його плечима з’явився Прапор — жертва нещодавнього нападу пацієнтів.

— Треба повідомити про інцидент Павловичу, — мовив Прапор, потираючи спину з численними гематомами й подряпинами, які дошкуляли йому сверблячкою.

— Уже йду, — погодився Адам і, ступивши до пацієнта, копнув того в живіт, адже передбачав нові клопоти через доглядання карцеру, яке, без сумніву, відриватиме його від перегляду порнофільмів.

Ударивши, Адам радше мав намір атакувати психологічно, аніж завдати фізичного болю — санітарові з перших секунд кортіло показати, хто з них двох правитиме бал у цих стінах.

Задоволені своєю зверхністю чоловіки вийшли з карцеру, замкнувши двері з іншого боку. Поступово їхні кроки стихли в довгому коридорі, залишивши пацієнта в абсолютній тиші. Антон підвівся на лікті й перекотився на піддони, задоволений, що його залишили наодинці з власними думками, які, до слова, характеризували останні його дії як помилку, що може коштувати йому волі. Неконтрольований сплеск емоцій був передчасним: безумовно, панотець таки відшукав свого парафіянина, і за короткий час його аудієнція в кабінеті головного лікаря досягне успіху, тож, як наслідок, їм дозволять зустрітися. Головне, щоб сьогоднішня витівка не призвела до подальших сварок із санітарами. Поволі відчуття фатальності покидало Антона, і з надією на краще він став очікувати присуд власній витівці.

Тим часом візит духовного гостя добігав свого кінця. Клопотання, з яким священнослужитель звернувся до психіатра, ставило його в незручне становище перед лікарем. Людина, що звикла в усьому покладатися на Господа, укотре зверталась у своїх муках до ближнього, сподіваючись на професійну допомогу. Молитися за інших було для літнього чоловіка звичною справою. Він не шкодував ані сил, ані часу, вправно добираючи слів, аби достукатися до Всевишнього з лихом підопічних, але недавно виникли проблеми, що потребували людського втручання. Тому, розповівши з допомогою Фоми головному лікарю про свій біль, він прошкував у компанії психотерапевта, маючи незвичну для себе іпостась мученика.

Натомість Павловича одкровення колишнього пацієнта підбадьорили. У світлому коридорі психлікарні він паленів від благань церковника, які йому видалися приниженням. У доброму гуморі, підкріпленому стосиком свіжих купюр, проводжав він своїх гостей до виходу.

— Ми зробимо все, що в наших силах, панотче, а от зустрітися з пацієнтом — устав лікарні забороняє. Даруйте.

Фома занепокоївся. Як і більшість парафіян, він багато в чому завдячував своєму спасителеві, який свого часу врятував його заблукану душу й наставив на шлях праведний, і попри те, що хорист уже віддячив священику, влаштувавши того на неофіційне лікування до Павловича, вдячність спонукала знову простягнути руку допомоги. І зараз життєвий досвід підказував йому, куди саме хилить лікар, тому він без вагань зіграв роль посередника:

— Решту ми принесемо на тижні.