Читати книгу - "«Аляска»"

— Кепська прикмета, — пробубнів собі під ніс Міхаель, споглядаючи скалки в себе під ногами, а потім ошелешено звернувся до Антона. — Антошо, ти чого?

Очікуючи на відповідь, Міхаель вдивлявся в очі збентеженого чоловіка. Той стояв незворушно. Щойно здоровий стан пацієнта стирала з обличчя смертельна блідість. Нарешті Міхаелю вдалося простежити за Антоновим поглядом, траєкторія якого вела до незнайомого чоловіка в поважних літах, що перетинав подвір’я, замітаючи полами чорної ряси асфальтовану доріжку.

— Панотець, — прошепотів Антон і вже наступної миті несамовито вигукнув.

— Отець Iларій!!!

Поява знайомої особи на території закритої лікарні є досить неймовірним явищем. Антон зірвався з місця й кинувся до чорного входу в шпиталь, куди власне і йшов отець Iларій у супроводі свого вірного служки й головного хориста храму — Фоми. Різка зміна в поведінці одного з пацієнтів одразу привернула увагу Прапора — напарника Адама. Він ховався від рідких дощових краплин під дахом веранди, що являла собою продовження їдальні. До «психозу» хворих із приводу сліпого дощу йому було байдуже, а от стрімкий біг одного з пацієнтів конче слід зупинити. Завдяки своєму армійському вишколу Прапор хутко зорієнтувався в ситуації і вже наступної секунди кинувся навперейми пацієнтові.

Нічого не підозрюючи, Антон мчав до входу, вигукуючи ім’я знайомого священика, який уже сховався за дверима лікарні. Єдина у світі людина, яка не відвернулася від нього в найтяжчі часи, була тут, і Антон не мав жодних сумнівів, що метою цього візиту став порятунок звичайнісінького пацієнта. Тільки-от священнослужитель сам опинився в небезпеці, й Антон чимскоріш хотів його попередити. Здається, власні прокляття перекинулися на літнього товариша, і в цьому є провина Антона!

Досягнути мети чоловікові завадив Прапор, який у регбівському стрибку звалив пацієнта на землю й заходився викручувати руки. Схудле від лікарняної дієти тіло стебельцем склалося під натиском удвічі більшого противника. Дебелий санітар пускав повз вуха його голосові потуги, хоча Антон щосили горлопанив те саме пояснення:

— Пусти! Там мій друг!! Він у небезпеці!

Стихійний ґвалт, що вирував перед входом до лікарні, привернув увагу всіх пацієнтів. З десяток осіб в однакових ситцевих одежинах з’юрмилися довкола чоловіків, що зчепилися один з одним.

— Пусти! Тварюка! — вигукував Антон, на що дістав лише сухе «замовкни».

Спантеличений Міхаель шукав вихід із ситуації, яка загрожувала Антонові не тільки дискваліфікацією з лікарняного стаціонару, а і втратою фізичного здоров’я. Якщо Антона мерщій не витягнути з-під санітара, той загамселить його до напівсмерті. Дорогоцінні секунди спливли. Нарешті очі Міхаеля вп’ялися в скалки розбитого дзеркальця, й ідея з порятунком з’явилася сама собою. Не гаючи часу, він схопив уламок і направив віддзеркалену пляму на плечі санітара, що уже осідлав свою жертву. Приманка спрацювала! Фідель, який разом з більшістю розважався видовищною бійкою, клюнув на попередню забавку й кинувся санітарові на плечі.

— Народ, налітай, — спровокував натовп Міхаель.

Раптом зусібіч на Прапора з Антоном посипалися хворі. Їхня купа швидко переросла в піраміду, а вже за мить нагадувала пересувний мурашник. Тіла незграбно стелились одне на одне. Знизу борсався санітар, над ним лежав хтось із пацієнтів, зверху настрибував хтось іще, і це вовтузіння тривало десь із хвилину, поки Міхаель не висмикнув із тієї купи Антона. Пацієнти остаточно розступилися, узрівши Адама, що поспішав на допомогу своєму напарникові.

Тим часом у кабінеті головного лікаря, маринуючись у тютюновому диму, сидів дивний гість, через якого на подвір’ї точилася жорстока бійка. Його служка підпирав двері спиною, воліючи не втручатися в діалог свого патрона з головним лікарем, чия рука, татуйована медичним символом, саме відчиняла кватирку.

— Зараз напустимо свіжого повітря, отче. Ніяк не можу позбутися цієї звички.

Лікар розчахнув вікно й повернувся за стіл, де на нього очікував свіжий випуск місцевої газети, люб’язно презентований священиком.

— Яка, кажете, сторінка? — ґречно перепитав він свого гостя.

— Третя, — нарешті подав голос представник церкви.

Діставши точні координати тексту, психіатр занурився з головою в статтю. Доки його очі бігли за словами, а мозок вникав у сенс написаного, отець Iларій боровся з нервозністю, яка зародилася в стінах цього закладу задовго до сьогоднішньої розмови. Сімейна трагедія привела його сюди два роки тому як мученика, що потребував невідкладної допомоги, і, на диво, лікар впорався з цим завданням. Та гіркий осад підіймався з дна зраненої душі щоразу, як священику випадало навідувати свого спасителя в робочій обстановці. Сором за спробу позбавити себе життя, яка в ієрархії гріхів посідає один із найвищих щаблів, а носіям сану й поготів загрожує анафемою, душив щоразу, як він опинявся перед хранителем цієї таємниці. Хвала Богові, хорист Фома домовився про неофіційне лікування з Павловичем, який за невеличку винагороду не тільки витягнув священика з кризи, а й погодився тримати язика на припоні. Відтоді контрольні зустрічі, покликані відстежували динаміку притлумленої хвороби, панотець використовував як привід подякувати за колишній труд ескулапові.

Ознайомившись із запропонованим текстом і нарешті відклавши часопис, Павлович глянув на шановного гостя.

— Ну, слава Богу, а то я вже подумав, що ваш передчасний візит пов’язаний із погіршенням здоров’я.

Священик квапливо відповів:

— Ні-ні, з цим усе гаразд, — і згодом додав: — Завдяки вам.

Відчуваючи цілковиту владу над психікою колишнього підопічного, Павлович узявся заспокоювати його й самого себе, оскільки нарис більшою мірою критикував професійну діяльність лікаря і його закладу.

— Отче, не варто вірити цим писакам. У гонитві за сенсаціями газети підхоплюють будь-які чутки. Запевняю вас, із хворими ми поводимося пристойно. Але заради