Читати книгу - "Чужинець в Олондрії (ЛП)"

не тяжкої праці, а неослабної печалі. — Ви ворожбит, сину мій?

Я засміявся.

— Ні-ні! Я лише вивчаю північну літературу. В читанні немає жодної ворожби.

— Звісно ж, ні! — гиркнула дівчина, здивувавши мене своєю люттю. Її маленьке личко спалахнуло, наче хтось відслонив лампу. — Нащо ти це робиш? — засичала вона на матір. — Навіщо? Навіщо? Чому ти не можеш замовкнути? Чому ти ніколи не можеш помовчати хоча б годину?

Жінка швидко закліпала і відвернулася.

— Можливо… — промурмотів я, наполовину підвівшись зі стільця.

— О ні. Ти не йди, — процідила дівчина, в її голосі бриніла нестяма. — Я образила тебе. Пробач мені! Моя мама і я — ми надто самотні. Скажи, — продовжила вона без паузи, — як воно тобі — відкрите море? Хіба ж не почуваєшся у ньому вільним?

— Гадаю, що так…

— Прекрасне і страшне водночас. Мій батько, ще до того як перестав говорити, казав, що відкрите море схоже на лихоманку. Він назвав його «лихоманкою здоров'я» — чи не здається тобі, що це дуже влучно? Лихоманка здоров'я. Він казав, що завжди почував себе в морі вдвічі живішим.

— Твій батько був крамарем?

— Чому ти сказав «був»? Він не помер.

— Пробач, — пробурмотів я.

— Він не помер. Просто він дуже тихий.

Я глянув на матір; вона сиділа з опущеною головою.

— Чого ти посміхаєшся? — запитала дівчина.

Моя примирлива напівусмішка випарувалася.

— Я не посміхаюсь.

— Добре.

Така агресія в нерухомому тілі, обличчя майже нічого не виражає. Маленьке підборіддя випнуте; очі свердлять мене щосили. У ній не було ані селянської боязкості, ані поваги. Я задумався над тим, що на це відповісти; було ніяково, ніби наступив на якусь тваринку в темряві.

— Ти розповідала так, наче він мертвий, — сказав я нарешті.

— Ти повинен був запитати.

— Мене збив з пантелику твій вибір слів, — парирував я, відчувши, що починаю дратуватися.

— Слова — то ніщо, пішли за вітром.

— Ні, — заперечив я з притиском, нахилившись уперед; сорочка прилипла мені до спітнілої спини. — Ні. Ти помиляєшся. Слова — це все. Вони можуть бути усім.

— Це така олондрійська філософія?

Від її глузування, її зухвалості мені перехопило подих. Це було так, наче вона підвелася й відважила мені ляпаса. На мить постать батька спалахнула в моїй пам'яті, наче маяк: в руці залізний стрижень з краплею вогню на кінці.

— Можливо. Можливо, так воно і є, — я нарешті здобувся на відповідь. — Наші філософії різняться. В Олондрії слова є чимось більшим, ніж те, що йде за вітром. Вони живуть вічно, ось тут. — Я підніс книжку, тримаючи її за корінець. — Тут вони живуть. Олондрійські слова. У цій книжці є вірші людей, які жили тисячу років тому! Пам'ять не може стільки тривати — вона може зберегти кілька віршів на кілька поколінь, але не назавжди. А це — може.

— Ну то почитай мені це, — сказала вона.

— Що?

— Джіссі, — занепокоїлась мати.

— Читай мені це, — наполягала дівчина, невідривно пасучи мене чорним і войовничим поглядом. — Читай мені, що ти там тягаєш у тому валлоні.

— Ти цього не зрозумієш.

— А я й не хочу розуміти, — такою була її відповідь. — Нащо воно мені?

Книжка відкрилася на Нічній Ліриці Караніса Лойського. Сонце пересунулося так, що мої коліна вже не були в тіні, і сторінка набрала вигляду аркуша ярого світла, що ним чорні цятки розсіялися, як попіл. Коли я взявся читати ці меланхолійні рядки, моє роздратування вляглося.

Ой леле, сьогодні приплив зайшов занадто далеко. Занадто далеко він йде, простягається удалину, бариться й триває, ось він вже перелився за небокрай. Ой леле, вітер іде, несучи заметіль серед літа з лілій гірських. Він розтрушує їх, і залишаються тільки зірки: ось Бджола, онде Молот, там Арфа.

— Дякую, — озвалася дівчина.

Закрила очі.

Мати взяла її руку й заходилася розтирати.

— Джіссі? Я, мабуть, покличу Тіпиава.

Дівчина нічого не відповіла. Жінка кинула на мене переляканий, збентежений погляд, тоді пошкутильгала через палубу до сходів і погукала слугу.

— Брате. — Очі дівчини були відкриті.

— Так, — відгукнувся я, мій гнів уже охолов під хвилею співчуття. Вона помре, подумав я.

З її легенів вирвався потік повітря: смішок.

— Зрештою… Не звертай уваги, — пробурмотіла вона, знову закривши очі. — Нічого важливого.

Її мати повернулася зі слугою. Я стояв збоку, поки старий став на коліна, а жінка допомогла дівчині вчепитися у його згорблену спину. Старий зі стогоном підвівся і хитнувся вперед, його ноша гойднулася; жінка згорнула постілку, уникаючи мого погляду… Я посунув стілець далі в тінь під тентом і відкрив свою книжку, але коли вони дійшли до сходів, дівчина покликала мене:

— Брате!