Читати книгу - "Погана"

Можете кинути в мене камінь. Мені треба, щоб у мене всередині було щось тепле та м’яке. Щось схоже на обійми. Я раніше їла, щоб забути про батька. Щоб не думати про Бет та про маму. Я всміхаюсь і дивлюся на офіціанта.

– Мені ще порцію.

Він витріщається.

– О, і ще один напій.

Він забирає пательню.

– Іще порцію tonnarelli con cacio e pepe?

– Ще одну таку саму порцію.

Я, відкинувшись на дерев’яному стільці, дивлюся, як він біжить назад до кухні. Ковтаю залишки свого напою та повільно облизую губи. Ця страва була неймовірна. Просто справжня порнографія їжі. Я згадую фастфудівські «Макарони з сиром», які їла вдома, в Арчвеї: їх навіть порівнювати не можна («Бомбейський поганець» смакував краще. І «Справжній каррі» теж).

Я стукочу пальцями по столу. Я вам не Бет. Їстиму те, що захочу. Можу навіть пудинг замовити.

Офіціант повертається з моїм напоєм на таці.

– Ваша горілка, signorina.

Я відпиваю чималенько. Він дивиться, як я ковтаю.

– Ви знаєте, я працюю тут уже сім років, і ви найпрекрасніша леді, яку мені доводилося обслуговувати.

– Та невже? – перепитую я.

Я впевнена, що він таке каже щовечора, але знаєте що? Я йому підіграю.

– І ви єдина з усіх замовили дві пательні cacio e pepe.

Ось у це я справді вірю.

– Ну, так. Це справді смачно.

– Мені подобаються жінки, що добре їдять.

– Еге? То, бля, захоплюйся мною.

Я його ладна зжерти заживо, і не сподівайтеся мене спинити. Губки-сунички… шкіра кремова, як панакота. Може, попросити, щоб мені його з собою загорнули?

Він зникає, йде по мою їжу. Я сьорбаю свій напій. Ох! Ого! Ця горілка зразу вдаряє мені в голову. Я гигикаю без жодної причини.

То до чого я там дійшла зі своїм планом? Я зриваю серветку з колін і знов розгортаю її на столі. Перечитую всі свої різноманітні ідеї, а потім дописую ще одну: підсунути йому смертельну дозу чого-небудь (рицину? героїну? ціаніду?). Цікаво, чи не вечеряє Ніно саме зараз. Можливо, в якійсь маленькій місцині неподалік? Бідний, він ще сам цього не знає, але він вигодовує себе для черв’яків. Я ще раз переглядаю серветку. Мій перелік охоплює майже все. Я додаю кружечок зі ще одним варіантом: втопити в басейні/ванні/озері.

– Ваша паста, – з усмішкою каже офіціант.

У нього в очах дивний вираз. Це страх чи захоплення? Схоже, я його спантеличую. З’являється ще одна пательня, з іще однією горою спагеті. Здається, що вона припрошує: «З’їж мене, з’їж мене».

– Корова зажерлива, – каже Бет.

Я хапаю виделку, встромляю її в пасту, набираю якнайбільше й кидаю до рота.

– Перцю не хочете? – питає офіціант.

– ‘cе га’азд. – У мене повний рот їжі.

Я не можу їсти достатньо швидко. Загрібаю пасту скоріше й скоріше, виделка за виделкою, іще виделка. Вона дещо гарячувата, але мені байдуже. Я хочу смакувати її всім обличчям. Розмазую гарячий соус по всьому роту. О, чорт забирай, я в раю.

Я й не знала, яка я голодна, доки не скуштувала цього.

– А знаєте, – каже він, дивлячись мені в очі та схиляючись поближче до мене, – моя зміна закінчується за сорок хвилин.

Цікаво, що в них є на десерт.

– Може, зайдете до мене? Вип’ємо вина. Послухаємо музику. Я живу просто за рогом…

Узагалі-то я добряче напхалася.

– Я більш не можу їсти, – кажу я. – Можете просто принести рахунок?

– Гаразд, жодного вина. Музика. Романтика?

Я хитаю головою. Опускаю погляд на свій живіт. Але потім мені спадає на думку дещо краще. Я схиляю голову набік і всміхаюся.

– Зустріньмося тут, у моїй квартирі.

Я даю йому адресу.

– Я хочу, щоб ти підбіг до мене і вдарив мене.

Дієґо здається спантеличеним. Він витріщається на мене.

– Я хочу, щоб ти спробував накинутися на мене. Напади на мене. Тільки носа не чіпай.

Він хитає головою:

– Я не розумію.

– Послухай, – пояснюю я. – Дієґо, це прелюдія. Це заводить. У мене від цього буває оргазм.

Я закочую очі. До нього все ніяк не дійде.

Відкриваю «Ютуб» на телефоні та показую йому «П’ять крутих прийомів самозахисту».

– О. Ти хочеш битися? – каже він.

– Так. Так. Побитися.

Я відсуваю з дороги канапу, переставляю крісло та журнальний столик. Ніжки столика риплять об підлогу. Я відпихаю його до стіни. Супер, отак краще. Тепер нам буде де розвернутися. Мені потрібно відпрацювати кілька вбивчих рухів, і я не можу цього зробити наодинці. Один у полі не воїн.

– Отже, я стоятиму отут і дивитимусь отуди… а ти підійдеш до мене ззаду.

– Добре. Va bene[48], – говорить Дієго. – Non c’e problema[49].

Добре, що він говорить італійською. Відтворює реальні умови. Саме так, як говорив би Ніно. Акцент у нього прикольний. Такий само, як і в Ніно. Може, він теж із Сицилії?

– Готовий? – питаю я. І повертаюся до стіни.

– Uno, due, tre…[50]

– Ні-ні-ні. Рахувати не треба. Важливо, щоб це було несподівано.

– Але ж ти знаєш, що я наближаюсь? – каже він.

– Але не знаю коли.

Я стою, розглядаю стіну вітальні. На шпалерах красиві магнолії. Пальцем проводжу по геральдичному візерунку. Тиша. Нічого. Не накидається. За якусь хвилину я обертаюся назад.

– Ти нападати збираєшся чи як?

Дієго підбігає і стрибає на мене, наскакує на груди, мов хтивий самець. Ми падаємо долі. Він притискає мене, мало не розчавивши своїм важким тілом. О, Господи мій Боже, в мене зараз шлунок репне. Забагато спагеті. Мені потрібен ґавіскон. Ми перекочуємося, знову і знову, і він мене б’є. З усіх сил гепає збоку по шиї.

– Ой. Боляче. Відчепися, – кажу я. Я віддихуюсь, тремчу, в горлі болить, у голові паморочиться. – Що це, в біса, таке було?

– Ти ж казала, що хочеш, щоб я на тебе напав?

Він сідає, обхопивши набиту руку.

– Та не так же. Йобаний нахуй, – кажу я.

– Оце гівняно вийшло, – говорить Бет.

Ми витріщаємося одне на одного.

– То… що тепер? – вимовляє він. – У нас буде секс?

Я встаю, потираючи шию.

– Ні, поки що ні. Ніяк, – відповідаю я. – Я ще не закінчила з тобою.

Дієґо стоїть посеред вітальні, а я переглядаю своє навчальне відео на «Ютубі». Цілитися треба в очі та в пах. І бити ліктем.

– Так. Гаразд. Я готова, – кажу я й кидаю телефон на журнальний столик. – А ти готовий?

– Sì.

Я розганяюся через усю кімнату й коліном б’ю його по яйцях.

– АААААААРРР!

– АААААААЙЙЙ!

Він згинається навпіл.

– Що? Добре вийшло? Боляче було?

Дієго дивиться на мене зі сльозами в очах. І вилітає з дверей квартири.

– Гей, ти куди?

Я йду до спальні та стрибаю на величезне двоспальне ліжко. Лежу розкинувшись, мов розчавлений восьминіг, розглядаю китички на лампі. Уся ця їжа й бійка мене виснажили вщент. Я почуваюся як кит, що викинувся на берег. Не звичайний синій кит або косатка, а зажирілий кит, що на березі сконав від серцевої недостатності, прямуючи на «Зважені та щасливі». Над яким глузували інші кити. Якого не запрошували на побачення. Доведеться вибивати дірку в стіні та підіймати мене автонавантажувачем. Тоді мене покажуть у новинах і весь мій план полетить у сраку. Ох, ну на біса я зжерла стільки пасти?

– Не буду говорити «Я ж казала», –