Читати книгу - "Сусід"

— Доброго дня! Ми на хвильку, можна? Везу її до бабці на вихідні, тож думаю, що добре було б нам всім познайомитись.

— Гарна думка. А як тебе звати? — Присідаю коло малої.

— Марта.

Дивиться в очі. Трохи наче здивовано. Можливо, рахує себе дорослою, а я — наче з дитиною. Наступне запитання мало б звучати: «а скільки тобі років?».

— Подобається тобі тут?

— Так.

Дівчинка небагатослівна. Тримає матір за руку і дивиться в одну точку. Квартира її не цікавить так само як і я. Ореста сьогодні в сукенці і в тон до неї чоколядових капронах. За інших обставин, можливо б, я й уваги на це не звернула, та після нинішньої інвентаризації скупого гардеробу не зчулася як запитання саме викотилося з уст:

— Гарні капрони. Давно купили?

Дівчина несподівано зраділа.

— Ні, саме вчора. Правда, надзвичайно вдалий колір? Та це панчохи.

Не встигла я оком моргнути як сусідка цнотливо підняла край подолу і я побачила давно забуту коронку з квітковим орнаментом. Ще й фалдовану дрібненько згори і з долу.

— Га-а-арно, — вирвалось у мене.

Дівчина й уваги не звернула.

— Всього 14 гривень. Тут поряд, на лотках. Не стрималась і купила дві пари. Тільки різного кольору.

Ореста давно опустила поділ плаття, а я стояла, мов заворожена, наче щастя щойно було так близько, що можна було торкнути рукою, і кудись зникло… Наче туман розчинилось…

— Можете й мені такі купити? — знову вирвалось.

Та навіть якби не вирвалось — все одно вичавила б зі себе слова, а таки б спитала.

Дівчина закліпала очима, глянула на малу і розгублено всміхнулася. Наче мимо волі втягнута в таємну змову, замешкавшись таки погодилась.

— Так, звісно… але який вам…

— Такий самий, шоколадний.

— Ні, я не про колір. Я про розмір.

Знітилась. Мені зробилося трохи її жаль, та я вперто продовжувала своєї.

— А у вас який?

— Другий.

— Тоді мені третій.

— Гроші зможете віддати коли принесу панчохи.

Дівчина була такою спантеличеною, що голос її тремтів і вона мало не заїкалась. Я мусила щось сказати.

— Це для моєї племінниці. Вона такої ж статури як я.

Сусідка враз засвітилась, за мить згасла. Хто його зна чи повірила і хто його зна чи варто було брехати.

— Звісно. До побачення. Марто, попрощайся. Нам пора.

Зі мною очевидно щось коїлось. Було враження, що я довго-довго спала, а тепер остаточно прокинулась. Раптом відчула, що сукенка, до якої останнім часом звикла, з якою зріднилася — заширока для мене. Усвідомила, що до шкіри вернулась чутливість, що я знову можу реагувати на дотики, відчувати прохолоду шовку, навіть чути його таємничий шепіт, бо тільки шовк вміє вкрадатися так пристрастно і водночас по змовницьки, багатообіцяючи.

На вулиці було ще гірше. Гірше, бо я не знала що маю з цим всім робити. Це було мов одкровення до якого не була готова. На дворі початок літа. Я раптом почала вловлювати шкірою обличчя, шиї, рук пестощі вітру. Мимоволі підставляти щоки теплу вечірнього сонця. Відчувала, як мій погляд притомнів, як важчали повіки, як мружились очі. Знову верталося шосте чуття, яким жінка вловлює свою принаду, вловлює найтонші настрої в поглядах чоловіків навіть тоді, коли стоїть до них спиною.

Ореста ще не купила мені панчіх, а я вже чулася так, наче з ніг до голови зодіта у вишукану білизну. Майже фізично відчувала як пружно стискає стегно гаптована коронка, як виструнчують ноги рівнесенькі стрілки, як підносить догори перса досконалого крою станик, як легкою прохолодою тіло огортає спідня сорочка. Раптом мені забракло повітря, забракло місця в надто просторому одягу, в чужому помешканю, в зчужілому місті. Потрібно повертатись… Холодний душ приведе мене до тями. Бо інакше…

Мовчки, сціпивши зуби, наближалась до свого помешкання. Намагалася не думати про те, що коїться з моїм тілом. Про те, що давно звикла на нього не зважати, ні на що не зважати. Це була одна з умов виживання. Намагалася її ретельно дотримуватись згідно негласної домовленості зі самою собою.

— Доброго дня. Нарешті випала нагода познайомитись.

Низький чоловічий голос раптово зазвучав з-за спини, остаточно вибивши мене з рівноваги. Полетіли шкереберть усі мої сподівання на те, що ще зможу дати лад своїм думкам та мріям. Ті ж стрімко покотились і, мов розірване намисто, побігли сходами додолу, межи його ніг, билець перил. Ніщо не вказувало на те, що вдасться колись зібрати його до купи.

Попри те, що незнайомець говорив досить тихо, слова звучали біля самого вуха, мов голос самого янгола охоронця. «Сусід», — майнула думка і раптом всередині наче обдало жаром.

Заки оберталась до нього, мов стадо навіжених коней, пронісся вихор спогадів, в яких я молода, Олег, Володька, монаше вбрання, стогін за стіною, тендітна Ореста з малою, уявні коронки панчіх…

Мабуть гойднулась, бо миттю підхопив за лікоть.

— Все добре?

Стояв всього на сходинку нижче від мене і обережно підтримував за руку. Видко не чекав, що я спинюсь, та ще й стану обертатись. Обоє опинились в становищі, коли не знаєш що краще — робити вигляд, що нічого не відбувається, чи все ж відступитися на пристойну відстань. Лишились так як були.

— Так, так. Звичайно. Дякую.

Дивлюся просто в очі. Не забираю лікоть з його долоні. Чую як пропікає навіліт, але не забираю. Хай сам.

— Олександр. Саша. Ореста розповідала мені про вас.

Всміхається, а очі… очі репяхами вчепились в мій погляд і не пускають. Робиться страшно, бо розумію, ще трохи