Читати книгу - "Відлуння любові: чоловіки"

— Панночко, по-твоєму, все, на що я можу розраховувати в нашому з тобою майбутньому, — ці галасливі ресторани з вічно напахченими дамами й казенно ввічливими офіціантами?! Вибачай, але в мені зароджується втома. Можна сказати, я вже стомився…

— Все так банально, по-домашньому… З кожним днем ти все більше стаєш схожим на мого батька, хоч він — росіянин, а ти — швед. А може, саме він був більше шведом, ніж ти, — взяв і виставив мене за двері, ледь встигла переступити поріг повноліття. Втім, я й сама тоді сиділа вже на валізах, шукала лише підходящого приводу, щоб вирватися на волю… Якби не мама, пішла б ще раніше, — якось запитально зиркнула вона на мене.

Я промовчав.

— А ти, значить, більше росіянин, ніж він. Бачте, домашнього затишку йому захотілося! Такому холодному й гордовитому! — сміється вона, наче маленька неслухняна дитина, бризкаючи на березі мені в обличчя крижаними краплями Балтійського моря. — Я сподівалася, все о'кей, ніяких проблем: гроші у тебе є, а світ — такий великий, набагато більший, ніж я думала раніше, коли жила в Росії. Цей світ ніколи не стане для мене буденним, вважала я. І справді, нам би його вистачило для розваг. Я не втомлюся розважатися, обіцяю! Розкішних магазинів і крамничок навкруги стільки, хіба стомишся? Лише гроші давай! Скільки нам ще належало поїздити, всього подивитися, помилуватися, встигнути; а ти вже скис… Теж мені, тевтонський лицар!

Як не важко було мені в цьому зізнатися, але вона говорила правду… Хіба я сам не про це мріяв, зустрівши її рік тому на березі Неви, коли покликав Даринку розділити зі мною — все ще невідомим письменником, якому перевалило за сорок — авантюру майбутніх днів? Хіба не був я тоді сповненим романтики й пристрасного кохання? То звідки ж ця печаль невдоволеності? І скільки вона ховатиметься й ростиме в моїй душі, перетворюючись на небезпечний підводний риф? Чи встигну я потім позбутися цього безпричинно небезпечного смутку, щоб наш щасливий корабель якомога пізніше розбився вщент, якщо йому все-таки судилося розбитися? Чи встигнемо ми по-справжньому покохати одне одного, доки наш взаємний інтерес не згасне, мов відсирілий гніт? Зараз між нами — лише чергова сварка й словесна баталія, але ж за нескінченними взаємними докорами може настати й справжня нудьга…

— Можливо, ми з тобою продовжимо поневірятися по світу. Але не інакше, як чоловік та дружина. Не випробовуй мого терпіння! Як бачиш, я сьогодні дуже й дуже злий.

Тут вона вхопилася за свою улюблену рятівну соломинку, яка є у кожної жінки; вони їх тримають за пазухою — про всяк випадок.

— А як бути з моїм хлопцем? Він же — факт, реальність. Коли-небудь він приїде й відвезе мене до Росії. Бо не може жити без мене, повір! Ми любимо одне одного. Він мене не залишить тут надовго…

— Я вже чув цю історію. Це — плід твоєї фантазії! Твоє уявлення про кохання. Ти видаєш бажане за дійсне. А світ влаштований зовсім по-іншому — не думаю, що набагато складніше, ніж тобі здається, але й не настільки примітивно, аби ти могла робити в житті все, що заманеться твоїй маленькій і симпатичній голівоньці! Твій коханий — міф! Він живе лише в твоїй відчайдушній уяві; бо якби був живим, давно б стомився чекати. Хоч тепер він намагається поселитися і в моїх мізках, чорт би його забрав…

— Не смій його чіпати — він мій! Прощає всі мої витівки: і те, що я подорожувала одна, і, коли зв'язавшись із тобою, затрималася тут на рік, — все це для нього дрібниці! По суті, наші з тобою шури-мури для нього нічого не значать. Для нього головне — я!

— Знаєш, про що я шкодую? Про те, що він — всього лише твоя вигадка. Якби він існував насправді, тоді мені легше було б із ним змагатися.

— Я тобі співчуваю… — з'єхидничала вона.

— Авжеж, здається, я потребую співчуття, — не відставав я. — Якщо не тепер, то в найближчому майбутньому точно не обійдуся без нього; адже не можу жити в такій постійній виснажливій боротьбі з твоєю жіночою натурою. Симпатичних і молодих — мільйони, а я — один. І життя у мене — теж одне. Зрозумій, рано чи пізно тобі доведеться обрати між реальністю й твоєї фантазією. Як же бути, якщо я — не оригінальний і банально хочу одружитися?

— Дати тобі жилетку? Поплач по-справжньому! Може, тоді полегшає.

— Дякую, вже полегшало. Однак нам пора забиратися звідси; інакше з хвилини на хвилину просто на нас перекинеться небо…

Ми почимчикували бульварами, де на клумбах цієї печальної осінньої днини подекуди доживали свої останні дні літні квіти. Засвітилися ліхтарі, створюючи відчуття тепла й затишку. Але це був всього лише уявний спокій…

— Перейду на інший бік, а то права рука вже затекла, — пролунав її голос дещо м'якше, ніж я очікував.

Нас усе більше огортала імла. Ми ніби потрапили на самісіньке дно холодної дощової ночі північної Швеції. Глушина ще та… Навкруги — пітьма, зимно, безлюдно. Ми мерзли, але ще кілька годин безцільно блукали сонним містом. Зігрілися, опинившись зовсім ненадовго в маленькому нічному ресторанчику, де нам не дуже сподобалось. Між іншим, коли потрібно вибрати ресторан, наші з Даринкою смаки майже завжди збігаються. Взагалі, мені подобається немало з того, що бажає вона. У неї — бездоганний смак на гарячі страви, а в мене, на її думку, — на закуску та спиртне. Пам'ятаю, нам обом дуже сподобалося обідати в сільському ресторані на Егейському узбережжі Туреччини, на Кушадасі, звідки рукою подати до грецького Самоса; де приємно проникала в душу й тіло полуденна спека, а звуки усіляких комах, особливо сюрчання цикад, — немов чарівна музика,