Читати книгу - "Печатка Святої Маргарити"

— Лізо, Лізо, не дражни мене… — зітхнув і відсторонився. — Чи ти думаєш, у мене немає серця?..

— А хіба є? — проказала вона.

Узяв її долоньку в свою, притулив до грудей, в яких бахкало, наче у кузні.

— Отже… Ви здаєтеся! — прошепотіла Елізабет.

Марко мовчав.

— Дайте ж мені відповідь, Марку!

— Здаюся, — відповів, зітхнувши.

— Справді?

— Але… давай так… — пригорнув її знову до себе. — Спочатку я маю поговорити з твоїм батьком. Може, він і не захоче, аби ми… зустрічалися! — проказав, поцілувавши Елізабет у маківку. — Хоча… які тут зустрічі! На них у нас немає ні часу, ні можливості.

— Мій батько хоче бачити мене щасливою. Це його єдине заповітне бажання.

— Містере Сеймур… — Марко увійшов у кабінет британця і міцно затулив за собою двері, наче боявся, що через них утече уся його рішучість. — Я хотів би поговорити з Вами. До вечері.

— Про Елізабет? — Річард Сеймур, що якраз перечитував якісь папери, подивився на свого гостя поверх круглих окулярів у роговій оправі. Неспішно зняв їх, відклав убік. Встав, підійшов до Марка. — Я знаю. Моя донька небайдужа до Вас. І певно, навіть більше — давно закохана.

Марко відчув себе школярем, якого сварить учитель за погано виконане домашнє завдання: ситуація була кумедною і серйозною водночас.

— Я бачив Вас із Елізабет у садку… — додав Сеймур. — І тоді, і тепер. Хочу сказати, що завинив перед Вами, Марку, бо жодного разу не передав Вам листа, написаного для Вас Елізабет. Спочатку я вважав це її дитячим захопленням. Потім сердився на неї… навіть сварив. Можете самі запитати. Вона, напевне, розповість. Зрештою… Ви маєте мене зрозуміти: при такій роботі наше життя часом стає нічого не вартим. І я, відверто кажучи, менш за все бажав, аби донька закохалася у Вас, вийшла заміж, а потім овдовіла одразу після того, як пов’яже свою долю з Вами.

Марко відкрив рота, аби щось сказати, та Сеймур зупинив його жестом.

— Зрештою, — продовжив він, — в одному з останніх листів я обмовився про Вас. Так, нічого особливого. Загальні фрази. Бо вона розпитувала мене чи не у кожному своєму листі, чи Ви ще у Константинополі, чи я бачуся з Вами, чи Ви… Словом… Словом, Марку, я не тішу себе ілюзіями, що Елізабет подолала цей шлях із Лондона до Стамбула виключно заради мене. Вона закохана у Вас, вона чекала і шукала цієї зустрічі з Вами. І, відверто кажучи, я розумію, що рано чи пізно таке мало статися. Я старішаю. А у Елізабет, окрім мене, більше нікого немає. Тільки тітонька. Моя сестра. Літня пані, що мешкає в Вілтширі. Як і кожен батько, я бажаю своїй дитині щастя. Ви знаєте також і про моє ставлення до Вас. Ми знайомі не перший день. І кращого чоловіка для своєї доньки я б не бажав, але маю бути переконаний у тому, що Ви так само маєте почуття до неї. Що будете з Елізабет і в горі, і в радості. Що здатні кохати її і зробити щасливою, скільки б Вам не було відміряно бути разом…

— Я боюся того самого, що і Ви, пане Сеймур, — нарешті видихнув Марко. — І прекрасно усвідомлюю, що наш рід занять не зовсім пасує для сімейного життя… Тобто… Зовсім не пасує.

— Так… робота. Ви можете загинути, — мовив Річард Сеймур. — Ось, наприклад, як учора. Чи як раніше… З Вами ж за цей час усіляке траплялося. Я прожив довге життя і, як Ви розумієте, коли був у Ваших літах, так само ходив по лезу бритви. Коли я зустрів Мері, мою майбутню дружину, матір Елізабет… то вагався так само. Я знаю про все, що Вас з Елізабет чекає, наперед. Усе, про що Ви тільки здогадуєтеся… Але про жодну мить мого сімейного життя я не пошкодував. І Мері теж. Принаймні так вона мені написала в своєму останньому листі. Я не був біля неї в годину смерті, не стулив їй очей, не тримав востаннє за руку, за що картатиму себе довіку. Але кожен із проведених разом із нею днів був для мене скарбом. Тому… Думайте. Вирішуйте самі. Я — шахіст, містере Марко, — додав Річард Сеймур за мить. — І якщо Ви з Елізабет поставите моїм сумнівам і тривогам шах і мат, я згоден програти цю партію.

— Я боюся, пане Сеймур. Боюся зробити Вашу доньку нещасливою, — повторив Марко. — Однак коли сьогодні вранці я побачив її у обідній залі… Все якось занадто швидко, та… ми розмовляли з Елізабет. І я… намагався переконати і її, і себе у зворотному. Словом… у мене нічого не вийшло.

Марко на мить замовк.

— Я прошу у Вас її руки, — проказав нарешті.

— Ви її маєте, — просто відповів Річард Сеймур.

Скромні заручини без гостей, без особливого торжества влаштовували усіх. Проте у Марка не було навіть обручки для нареченої.

Та Сеймур, відвернувшись, аби ніхто не побачив його вологі від сліз очі, на кілька хвилин вийшов із зали, а повернувся зі скринькою, в якій лежала срібна обручка із синім спалахом сапфіру.

— Ця обручка належала матері Елізабет, — проказав, зітхнувши. — Я подарував її Мері на наші заручини.

— Тоді я купую її у Вас для Лізи, — усміхнувся Марко. — Грошей, я гадаю, у мене вистачить.

— Прекрасно! — Сеймур протягнув Марку обручку. — А я одразу віддаю ці гроші Вашій нареченій, аби вони знову повернулися у вашу сім’ю.

Пізніше вони вийшли з Елізабет у сад. Вона тремтіла, хоч вечір був погожим і від різнотрав’я тягнуло теплим духом.

— Ти будеш кохати мене? — запитала з тривогою