Читати книгу - "Печатка Святої Маргарити"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Ця думка гріла і лякала його водночас: він не мав права дозволяти собі такі слабкості стосовно Елізабет. Просто не смів. Занадто немудро було б так бентежити юну дівчину, до того ж доньку резидента британської розвідки.
Якби Остапенко тільки знав, що робилося у ті дні в його думках і душі, то, може, покепкував би з нього чи насварив. Та Елізабет і саму наче магнітом тягнуло до Марка; вона відчувала його думки, його настрій і бажання.
Тоді під розквітлим тюльпановим деревом вона навшпиньки потягнулася до Марка поцілунком.
Він пробурмотів у відповідь щось незрозуміле, майже розгублений, але пригорнув її і поцілував у відповідь. За якихось три тижні Елізабет вернулася до Англії. Їм навіть попрощатися по-людськи не вдалося. Він не зміг прийти вчасно, був у від’їзді. А Сеймур, здавалося, скористався його відсутністю. Він усе зрозумів і убезпечив свою доньку. Та й що би він, Марко, міг сказати їй на прощання, що запропонувати?
Сеймур тоді змилостивився, передав йому прощальну записку від Лізи: «Марку, Ви подарували мені цілий світ!»
Більше ні слова, ні звістки він не отримував від неї… І сам не рипався у відповідь. А тут, виявляється, вона писала, розпитувала за нього у кожному листі…
— Ви правда раді мене бачити? — запитала Елізабет, коли, потомлені денними забавами, вони сиділи на лавці біля фонтану, ховаючись у затінку дерева від спеки.
— Так, Лізо, правда. Дуже радий.
— Марку… — промовила вона. — Я ж не дитина. Я добре розумію, що мій батько, окрім історії… словом, я розумію, чим він займається. І Ви… Ви тому мені не писали?
— Я справді нічого не знав про згадки у твоїх листах щодо мене. Інакше… Інакше писав би тобі у відповідь, — відповів прямо.
Елізабет зітхнула.
— І Ви пам’ятаєте той наш поцілунок?
— Так.
— І прочитали мою прощальну записку?
— Досі її зберігаю.
Вона подивилася Маркові просто в очі.
— Скажіть мені правду, Марку. У Вас є дівчина? Ви одружений?
— Ні, — мовив, беручи її руку в свою. — Нікого у мене немає.
— Ви думали… я все забуду з часом, містере Марку…
— Ні. Лізо… Я хочу тебе попросити. Не треба! Не треба про це говорити зараз. Ти така молода, і я не хочу навіть на дещицю образити тебе. Будь-чим.
— Ви, напевне, здогадуєтеся, чому я Вас про це запитую…
— Так, — Марко стиснув її пальці в своїй руці. — Ти така смілива! Ти чарівна, гарна. Ти найпрекрасніше створіння, яке я зустрічав коли-небудь. І за інших обставин… Та ніхто б із чоловіків при здоровому глузді… Але я… Мені нема чого тобі запропонувати, Лізо. Зовсім.
Її очі наповнилися вологою.
— Себе, — проказала вона тихо. — Я чекала на зустріч із Вами п’ять років. Але Ви… Ви, схоже, байдужі до мене.
Він скрушно похитав головою.
— Ні… Не так, Лізо… То чоловік може роками вештатися світом, але жінці потрібна сталість; потрібен дім, де вона — господиня; потрібна сім’я, родина. Я знаю, бо маю приклад — моїх батьків. Чоловік має бути поряд. Завжди. Якщо ти справді здогадуєшся, який рід занять у твого батька… і у мене… Я навіть не знаю, чи буду живим за тиждень. Що вже говорити про твою безпеку!
— Ми могли б поїхати разом до Англії…
Марко знову похитав головою.
— Мила Лізо… Моя Батьківщина в біді. Я не можу поїхати до Англії… Я не маю права. Я і так наче щур сиджу у чужій мені країні у той час, як мою власну країну нищать. Я б із радістю проміняв це життя на те, яке міг би мати з тобою. Але я не можу… Моя совість мені не дозволяє цього зробити. Розумієш? І в першу чергу — заради тебе. Ти заслуговуєш на те, аби мати поряд людину, яка носитиме тебе усе життя на руках, а не перетворить його у суцільне чекання, сльози і тривоги.
— Я…. я, я, я… Ви говорите тільки про себе. Ну, добре. Схоже, Ви не знаєте, як відчепитися від мене… А я поводжуся, як остання дурепа, — проказала вона. Волошково-сині очі потемніли, стали подібними до грозового неба.
Марко обережно торкнувся її підборіддя, повернув обличчя до себе.
— Ти поводишся, як дівчина, у якої мрія на усе життя. А я не знаю, чи маю право ту мрію з тобою розділити. Розумієш?
— Скажіть, Марку, по честі… Я Вам подобаюсь? — проказала вона. — Хоч трішки… Хоч зовсім небагато?
— Дуже, — відповів він, усміхаючись. — Ти знаєш, що це так. Ти чудова, Лізо! Ти дуже мені подобаєшся.
— Чи, може, Ви досі бачите у мені ту недолугу дівчинку, яка поцілувала Вас п’ять років тому під тюльпановим деревом?
Він похитав головою.
— Ти ніколи не була недолугою. А тим більше зараз. І зараз я бачу перед собою дуже вродливу юну жінку. Страшенно сміливу і відчайдушну. Таку сміливу, що мені хотілося б позичити у тебе тієї сміливості.
— Отже, я не викликаю у Вас відрази.
Він розсміявся. Пригорнув її до себе.
— Ну що ти таке кажеш… Лізо!
— Тоді Ви можете перевірити себе, містере Марку. Аби потім не жалкувати. Є один спосіб.
Бурхливе море в очах Елізабет знову перетворилося на спокійне плесо.
Він зачудовано подивився у ті очі.
— Поцілуйте мене! — мовила вона. — Я вірю, що це єдиний спосіб дізнатися правду.
Марко зволікав якусь мить. Мить, що видалася Елізабет вічністю. Провів рукою по її щоці, нахилився до її обличчя…
— Боюсь, Лізо… — промовив тихо. — Цей твій єдиний спосіб здасть мене з головою… І я опинюся навіки у твоїх заручниках.
То було космічно — знову торкнутися її вуст поцілунком.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Печатка Святої Маргарити», після закриття браузера.