Читати книгу - "Печатка Святої Маргарити"

— Чому ж «будеш», Лізо? Ми заручилися, бо ти дорога мені і я… Я не бажаю нікого іншого, окрім тебе, — відповів він. — Знаєш… Раніше я не надавав особливого значення слову «кохання». Воно було для мене мов дихання. І я міг легко вимовити його одразу. Але тепер… я знаю йому ціну. Так, я відчуваю до тебе ніжність, бажаю тебе. З кожною хвилиною ти стаєш для мене моїм новим світом, заповнюючи його аж до обрію. І я завжди тебе кохатиму.

Вночі прибіг захеканий Остапенко. Новини були не найкращі. Клопенко зник. Разом із речами. Ніякого умовного знаку — капелюха на вікні — не залишав. Тож якби подалися просто до нього додому, як завжди наполягав Клопенко, ще й у засідку би втрапили. Навряд чи вдалося б так легко впоратися, як у «Кікі».

Два дні Євген кружляв навколо будинку Клопа: то так, то інак, та нічого і нікого не помітив. Помешкання їх зв’язкового більше не являло цінності. Агенти радянської розвідки були розкриті і фізично знищені, за винятком Вальтера Кривицького. Остаточно підтвердили підозри й донесення агента Сеймура: Клопенка справді більше немає у Стамбулі. Відплив на тому ж таки пароплаві «Ілліч» за фальшивими документами. До радянської Одеси.

Та найгірша новина очікувала на Марка на світанні. Через британського зв’язкового, запасним каналом, який Марко завше використовував, не довіряючи Клопенку, надійшло повідомлення із Варшави: він та Остапенко мають терміново прибути у розпорядження Всеволода Змієнка, начальника 2-го розвідувального відділу Генерального штабу Військового міністерства УНР в екзилі.

Марко, не зважаючи на ранній час, без стуку увійшов до спальні Елізабет. Присів на край її ліжка, споглядаючи, як вона спить. Торкнувся її щоки, погладив волосся. Нахилився, поцілував у солодкі сонні вуста.

Вона підхопилася, кинулася йому на шию, як налякана дитина.

— Що? Що трапилося? Марку… Що трапилося?

— Те, про що я казав тобі вчора, Лізо… Те, чого я боявся: маю терміново відбути до Варшави.

Вона заклякла з виразом жаху на обличчі.

— Так скоро? Вже? — проказала, ковтаючи сльози. — Але ж ми… Ми ж навіть… Марку…

Він пригорнув її, захопив в обійми, як у полон, притулився губами до мокрої від сліз щоки.

— Лізо… А тепер я маю сказати тобі дещо важливе… — Марко взяв її обличчя в свої долоні. — Ти — дівчина, яку я обрав собі за дружину. Я повернуся одразу, тільки-но дізнаюся, що там і як. Або ж ти приїдеш до мене, у Варшаву, якщо раптом моє повернення до Константинополя виявиться неможливим. Чуєш, Лізо? Ти моя. Ми заручилися з тобою. З учорашнього вечора ти належиш мені.

— Але ж ми… — захлинулася сльозами Елізабет.

— У нас буде для усього час! Вір мені, Лізо! — з болем у голосі проказав Марко. — Я не збираюся тебе міняти на жодну іншу жінку у світі. Я не збираюся бути без тебе. І помирати теж не збираюся. Ми візьмемо шлюб. Тут чи у Варшаві… все одно! Але дай мені два-три тижні, аби я дізнався, у чому річ. Лізо… Люба моя! Ну, не рви ж ти мені серце…

Її трясло від ридань. І від цих сліз у нього світ перевертався в голові.

— Ти здурів, Шведе! — вигукнув Остапенко, коли в обідню пору візник мчав їх геть від будинку Сеймурів. — Ні, ти завжди був трохи з причудами! Коли ти встиг? Я залишив тебе на якихось два дні у старого Сеймура — і ти заручився з його донькою! Чим ти думав, Марку? Дівиця б’ється в істериці, ти — як з хреста знятий….

— Ти замовкнеш, Євгене, сам чи тобі допомогти? — буркнув Марко нарешті. — Припини ці нотації. Я знаю Річарда Сеймура не з учорашнього дня. І Елізабет теж.

— Як ти міг із нею заручитися? Ти забув, хто ти? Ну, гаразд, ти зіграв коня. Але ж Сеймур! У нього що, мізки теж поїхали? Що ти взагалі збираєшся далі з нею робити?

— Якщо не повернемося до Константинополя, Ліза приїде до мене, у Варшаву. Ми одружимося, — відповів Марко. — І замовкни нарешті. Яке тобі діло до мого життя?

— Діло таке, що у тебе немає життя. Вважай, що немає. І Варшавою, гадаю, справа не завершиться… Коби нас не послали за Збруч, Марку… От про що я тобі торочу! І ти, як останній негідник, покинеш її? Вона ж не знає мови ні української, ні польської, ні тим більше російської! Що ти будеш з нею робити? Потягнеш на той бік? Вдаватимеш, що у тебе німа дружина? Розірви ці заручини! Надішли Сеймуру з Варшави листа, що все було помилкою… Дівиця поплаче і перестане! А він — мудра людина, усе зрозуміє.

Марко вхопив Остапенка за шкварки.

— Слухай, Євгене… Колись я мало не відлупцював тебе у такий же спосіб. Тоді, у Тарноруді… пам’ятаєш? Замовкни, заради Бога. Не доводь мене до гріха. Яке тобі діло до мене й Елізабет? Я заручився з нею, бо кохаю її. Втямив? І що далі робитиму з цим, нехай тебе не обходить!

Остапенко і справді замовк. Мовчав у потязі всю дорогу до Варшави. Ну, хіба що зрідка заговорюючи до Марка, якщо вже виникала гостра необхідність. Мовчав і Марко. На серці важким каменем лежало усвідомлення того, що холоднокровний і прагматичний Остапенко міг виявитися стовідсотково правим, що ці спішні заручини з Елізабет можуть так і залишитися заручинами, бо зараз, у цьому потязі він їде не до Варшави, а у цілковиту невідомість, у невизначеність… Заплакане обличчя Лізи стояло перед очима, і душу точив хробак сумнівів і тривоги.

А якщо і справді буде розпорядження перебратися за Збруч, на територію радянської України? Якщо його схоплять? Якщо він загине? Чи мав він право пов’язувати Лізу, таку юну і наївну, із собою? Чи мав право кликати її до себе, аби взяти шлюб?

До Варшави прибув геть виснажений. Остапенко похмуро сопів, та більше не дозволяв собі вичитувати йому нотації. А Марко все думав, думав, намагаючись знайти бодай якийсь вихід.