Читати книгу - "Сто років самотності (збірка)"

З юними літами в нього змінився голос, він зробився мовчазний і остаточно замкнувся в своїй самотності, а в погляді знову з'явився той напружений вираз, що був у нього, коли він народився. Ауреліано так зосереджено займався своєю ювелірною справою, що виходив з лабораторії хіба лише попоїсти. Занепокоєний синовою відлюдькуватістю, Хосе Аркадіо Буендіа дав йому ключі від дому й дещицю грошей, гадаючи, що, може, хлопцеві бракує жінки. Та Ауреліано витратив гроші на соляну кислоту, виготовив царську водку й позолотив ключі. Але його химери годі було зрівняти з дивацтвом Аркадіо й Амаранти: у цих уже почали випадати молочні зуби, а вони й далі цілісінькі дні ходили за індіанцями, учепившись тим за поли, й уперто розмовляли тільки мовою ґуахіро, а не іспанською. «Тобі немає на кого нарікати, — сказала Урсула чоловікові. — На дітей переходить божевілля батьків». І вже почала була сама скаржитися на свою лиху долю, висловлюючи впевненість, що, мовляв, безглузді звички її нащадків такі ж жахливі, як і свинячий хвіст, аж враз Ауреліано втупився в неї поглядом, що неабияк збентежив її.

До нас хтось прийде, — мовив він.

Урсула спробувала збити його з пантелику своєю доморощеною і лише їй притаманною логікою, як ото робила щоразу, коли він щось передбачав. Мовляв, цілком звичайна річ, коли хтось і прийде. Десятки чужинців проходять щодня через Макондо, і ніхто цим не тривожиться ані потребує віщувань. Проте Ауреліано був певен за своє передчуття.

Не знаю, хто прийде, — наполягав хлопець, — але він уже в дорозі.

І справді, в неділю прийшла Ребека. їй було щонайбільше одинадцять років. Вона здійснила нелегку мандрівку від Манауре з торговцями шкірою, яким хтось доручив приставити дівчину разом із листом у дім Хосе

Аркадіо Буендіа; торговці так і не спромоглися пояснити до ладу, хто саме попросив їх зробити йому таку ласку. Все її майно складалося зі скриньки з одежею, дерев'яного кріселка-гойдалки, розмальованого яскравими квіточками, та парусинового мішка, звідки все чулося «квок, квок, квок»: там лежали кістки її батьків. Лист, адресований Хосе Аркадіо Буендіа, написав у дуже люб'язних висловах хтось, хто, незважаючи на час та відстань, і досі палко любив його і почувався зобов'язаним в ім'я простої людяності здійснити цей вчинок милосердя, вирядивши до нього бідолашну, беззахисну сирітку, Урсулину двоюрідну сестру, а отже, родичку і Хосе Аркадіо Буендіа, щоправда, трохи дальшу, бо ж вона рідна донька його незабутнього друга Никанора Улоа і Ребеки Монтіель, достойної дружини останнього; обох їх Господь забрав у своє небесне царство, а їхні кістки прикладено до цього листа, аби їх могли поховати за християнським звичаєм. Обидва ймення та підпис під листом було написано цілком розбірливо, проте ні Хосе Аркадіо Буендіа, ані Урсула не могли пригадати собі таких родичів, як і знайомого, котрий би звався так, як автор листа, та ще й проживав у далекому селищі Манауре. Розпитати ж у дівчинки щось докладніше було неможливо. Щойно зайшовши до господи, вона відразу сіла в свою гойдалку й заходилася смоктати палець, озираючи присутніх переляканими очима й не подаючи жодної ознаки, що розуміє бодай слово із того, що її питали. На собі мала пофарбовану в чорне зношену саржеву сукенку та потріскані лаковані черевички. Волосся було зібране за вухами в два пасма й поперев'язувано чорними бантиками. На шиї висіла ладанка з образком, що розплився від поту, а на правому зап'ястку — ікло хижої звірини на мідному ланцюжку: амулет проти лихого ока. Зеленава шкіра й здутий, твердий, як бубон, живіт дівчинки свідчили про погане здоров'я та постійне недоїдання; однак, коли їй принесли попоїсти, вона й далі сиділа непорушно і навіть не доторкнулася до поставленої їй на коліна тарілки. Усі вже були подумали, що, може, вона глухоніма, аж доки індіанці спитали її своєю мовою, чи не хоче вона пити; дівчинка повела очима, ніби впізнавши їх, і ствердно кивнула головою.

Її залишили в родині — іншої ради не було. Вирішили охрестити дівчинку Ребекою — так само, як звали, якщо вірити листу, і її матір, бо ж, коли Ауреліано, набравшися терпіння, прочитав перед нею всі святці, вона не відгукнулася на жодне ім'я. Оскільки ж тоді цвинтаря в Макондо не було, адже ніхто ще не встиг померти, то мішок із кістками заховали до того часу, коли з'явиться гідне місце для похорону, і ще довго він потрапляв під руку чи під ноги в найрізноманітніших місцях, там, де його найменше сподівалися знайти, і завжди озивався своїм «квок, квок, квок», подібним до голосу квочки, що сидить на яйцях. Минуло чимало часу, перше ніж Ребека прижилася в сім'ї. Спершу вона примощувалася на своїй гойдалці в найтихішому закутку будинку й смоктала палець. Ніщо не привертало її уваги, крім музики годинників: щопівгодини, коли вони починали грати, дівчинка злякано озиралася довкола, ніби сподівалася віднайти звуки десь близько в повітрі. Довгий час її не могли примусити їсти. Ніхто не розумів, як це вона не вмирає з голоду, аж доки індіанці, котрі знали геть усе, бо ходили безперестану нечутними кроками по всьому дому, зауважили, що Ребеці до смаку тільки сира земля в дворі та шматочки вапна, які вона відколупувала нігтями від стін. Очевидно, батьки або ж ті, в кого вона росла, карали дівчину за цю погану звичку, бо землю та вапно вона їла потайки, відчуваючи свою провину, до того ж намагалася відкладати й дещо про запас, щоб поласувати, коли ніхто її не бачитиме. Відтоді за Ребекою було встановлено пильний нагляд. Землю в дворі поливали коров'ячою жовчю, а стіни в будинку натирали пекучим індіанським перцем, гадаючи в такий спосіб вилікувати дівчинку від цієї згубної звички, та вона виявила такі хитрощі й винахідливість, роздобуваючи собі харч, що Урсула мусила вдатися до сильнішого засобу. Вона виставила на цілу ніч під холодну росу каструлю з помаранчевим соком і ревенем, а вранці перед сніданком дала Ребеці тієї мікстури. Хоч ніхто ніколи не радив Урсулі саме таких ліків проти порочного потягу до землі, вона зміркувала собі, що будь-яка гірка рідина, влившись у порожній шлунок, викличе кольки в печінці. Попри свій хирлявий вигляд, Ребека показала себе навдивовижу войовничою й дужою, отож, щоб примусити її проковтнути ліки, довелося підходити до неї, як до брикливої телиці, — вона тіпалася в корчах, дряпалася, кусалася, плювалася, вигукуючи при цьому всілякі незрозумілі слова, що, як запевняли обурені індіанці, були найбрутальнішою лайкою, яка тільки можлива в мові ґуахіро. Дізнавшися про це,