Читати книгу - "Сто років самотності (збірка)"

корзина з Амарантою почала рухатися сама по собі й описала повне коло по кімнаті перед враженим Ауреліано, що поквапився спинити її. Проте батько сприйняв цей випадок спокійно. Він поставив корзину на місце й прив'язав до ніжки столу, певний того, що їхні сподівання от-от здійсняться. Саме тоді Ауреліано й почув, як батько сказав:

Якщо не боїшся Бога, бійся металів.

І от, через п'ять місяців після зникнення, повернулася Урсула. З'явилася схвильована, помолоділа, в новому ошатному вбранні, якого в селищі зроду не бачили. Хосе Аркадіо Буендіа мало не збожеволів від радості. «Оце воно й є! — закричав він. — Я так і знав, що це має статися!» І він справді так думав, бо під час свого тривалого затворництва в лабораторії, провадячи досліди над речовиною, він у глибині душі благав Господа, щоб сподіваним чудом стало не відкриття філософського каменя, не винайдення способу, як перетворити на золото всі замки та віконні завіси в будинку, а якраз те, що й справдилося: повернення Урсули. Але жінка не поділила його бурхливої радості. Вона обдарувала його звичайним поцілунком, ніби пішла з дому десь понад годину тому, й мовила:

А виглянь лишень у двері.

Хосе Аркадіо Буендіа потрібно було чимало часу, щоб отямитись від подиву після того, як він вийшов на вулицю й побачив там цілу юрму людей. То були не цигани, а такі, як і вони, чоловіки й жінки з прямим волоссям і смаглявою шкірою, вони розмовляли тією ж мовою і скаржилися на ті самі болячки. Поряд стояли мули, нав'ючені харчами, і запряжені волами вози з меблями та домашнім начинням — невинними й простими атрибутами земного існування, що їх безхитрісно виставляли на спродаж торговці від повсякденної дійсності.

Ці люди прийшли з другого кінця долини, лише два дні ходи від Макондо, одначе там були міста, де одержували пошту щомісяця й послуговувалися машинами. Урсула не наздогнала циган, але знайшла ту дорогу, якої не спромігся виявити її чоловік, марно ганяючись за великими відкриттями.

Сина Пілар Тернери принесли в оселю його діда й баби через два тижні по тому, як він народився. Урсула прийняла внука неохоче, але вона була ще раз переможена наполегливістю свого чоловіка, бо той не міг допустити навіть думки про те, щоб покинути паросток роду Буендіа напризволяще. Проте поставила умову, щоб хлопчик ніколи не дізнався правди, чий він. Дали йому ймення Хосе Аркадіо, але зрештою стали називати просто Аркадіо, щоб уникнути плутанини. Під ту пору в селі вирувало таке діяльне життя, а в їхній господі була така метушня, що дітьми ніхто не клопотався. Опікуватись ними доручили Вісітасьйон, індіанці з племені ґуахіро, котра потрапила до Макондо разом із своїм братом, рятуючись від страшної пошесті — безсоння, яке вже кілька років мучило їхніх одноплемінників. Обоє були вельми послужливі й роботящі, і Урсула найняла їх собі помічниками в господарстві. Ось так воно й вийшло, що Аркадіо й Амаранта почали розмовляти мовою ґуахіро раніше, ніж іспанською, а також навчилися їсти юшку з ящіркою та павучі яєчка, чого Урсула навіть не помітила, бо саме захопилася виробництвом льодяникових звіряток, яке обіцяло бути дуже прибутковим. Макондо геть перемінилося. Люди, що їх привела Урсула, на весь світ розхвалили родючі землі довкола селища, а також його вигідне розташування в долині, і невдовзі доти скромне сільце перетворилося на пожвавлене містечко з крамницями, майстернями ремісників і постійним торговим шляхом, що ним прийшли перші араби в капцях, з сережками в вухах, і стали міняти разки скляного намиста на папуг. Хосе Аркадіо Буендіа не мав ані хвилини спочинку. Зачарований довколишнім реальним життям, яке здавалося йому фантастичнішим за безмежний світ його уяви, він утратив будь-який інтерес до алхімічної лабораторії, дав спокій речовині, виснаженій за довгі місяці всіляких дослідів, і знову зробився тим розсудливим, заповзятим чоловіком, котрий колись вирішував, де прокладати вулиці й як ставити нові будинки, щоб нікому не дістались якісь переваги над рештою односельців. Нові поселенці так само почували до нього глибоку повагу й, не порадившись із ним, не закладали жодного підмурка, не ставили жодної загорожі, ба навіть постановили довірити йому розмежування землі. Коли повернулися цигани-штукарі зі своїм пересувним ярмарком, нині перетвореним на велетенський заклад для азартних ігор, то їх вітали радісними вигуками, сподіваючись, що з ними прибув і Хосе Аркадіо. Та Хосе Аркадіо не повернувся, не привезли вони й людини-змії, яка, на думку Урсули, одна могла вказати, де шукати їхнього сина. Тим-то циганам не дозволили зупинитися в Макондо, попередивши, щоб надалі їхньої й ноги тут не було, бо тепер їх вважали втіленням жадібності й пороків. Проте Хосе Аркадіо Буендіа недвозначно заявив, що стародавнє плем'я Мелькіадеса, яке стільки додало до звеличення Макондо своєю тисячолітньою мудрістю й чудесними винаходами, завжди буде прийняте тут із розкритими обіймами. Але, як розповідали різні мандрівники і зайди, Мелькіадесове плем'я було стерте з лиця землі за те, що зважилося переступити межі дозволених людям знань.

Визволившись бодай на якийсь час із болісних лабет своєї уяви, Хосе Аркадіо Буендіа невдовзі запровадив у містечку впорядковане трудове життя, від якого дозволив сам собі відступитися тільки раз, випустивши на волю птахів, котрі від заснування Макондо звеселяли час своїм мелодійним співом, а замість них поставив у кожному будинку годинника з музикою. То були гарні дорогі годинники з різьбленого дерева, виміняні на папуг у арабів, і Хосе Аркадіо Буендіа відрегулював їх так точно, що через кожні півгодини вони тішили містечко кількома наступними тактами того самого вальсу, а рівно опівдні грали весь вальс від початку до кінця. Тоді ж таки Хосе Аркадіо Буендіа загадав обсадити вулиці мигдалевими деревами замість акацій, він же винайшов спосіб, якого нікому так і не розкрив, як зробити ці дерева довговічними. Через багато років, коли Макондо забудувалося дерев'яними будинками з цинковими дахами, на його найстаріших вулицях іще росли мигдалеві дерева — трухляві, з обламаним гіллям, але ніхто вже не пам'ятав, хто їх насадив.

Поки батько наводив лад у містечку, а мати зміцнювала добробут сім'ї виробництвом чудових льодяникових півників та рибок, що їх, настромлених на бальзові палички, двічі на день виносили з дому на спродаж, Ауреліано просиджував нескінченні години в занедбаній лабораторії, опановуючи, просто з цікавості, ювелірну справу. Він так витягся, що невдовзі одежа, яка зосталася після брата, зробилася для нього замала, й він став носити батькову, однак Вісітасьйон доводилось ушивати сорочки й звужувати штани, бо Ауреліано, на відміну від брата, не успадкував батькової