Читати книгу - "Страх та відраза у Лас-Вегасі. Несамовита поїздка в серце Американської Мрії"

Клерк нахилився до мене. «Нас спантеличила одна річ,» сказав він, «це підпис Доктора Гонзо на телеграмі з Лос-Анджелеса, але ж ми знаємо, що він перебуває в готелі.» Він стиснув плечима. «А також телеграма для одного з наших постояльців, котрий у нас навіть не записаний… цієї затримки ніяк не можна було уникнути. Я гадаю, ви розумієте…» Не терплячи якомога швидше втекти, я кивнув. «Ви правильно вчинили,» відповів я. «Не намагайтеся зрозуміти повідомлення для преси. Зазвичай ми використовуємо код, особливо з Доктором Гонзо.» Я знову посміхнувся, але цього разу усмішка виглядала досить дивно. «Скажіть будь ласка,» сказав він, «о котрій прокидається доктор?» Я напружився, «Прокидається? Що ви маєте на увазі?» Було видно, що йому незручно. «Ну… наш менеджер, містер Хім, хотів би зустрітися з ним.» Його посмішка перетворилась на злісний оскал. «Нічого незвичайного. Містер Хім особисто зустрічається з тими, у кого великі рахунки… познайомитися поближче… просто порозмовляти і потиснути руку, ну ви розумієте.»

«Звісно,» відповів я. «Але на вашому місці я б не турбував доктора до закінчення сніданку. Він може бути дуже грубим.» Клерк кивнув з розуміючим виглядом. «Але ж з ним можна буде поговорити. Можливо трішки пізніше?» Я бачив до чого він хилить. «Послухайте,» мовив я. «Ця телеграма зашифрована. Вона взагалі була від Томпсона, а не для нього. У «Western Union» просто сплутали імена.» Я знав, що він уже встиг прочитати телеграму. «Це,» сказав я, «блискавка для Доктора Гонзо, який зараз у номері, яка сповіщає, що Томпсон виїхав із Л.А. з новим дорученням з роботи.» Я помахав йому з машини. «Ще побачимось, мені треба на перегони.» Він відійшов як тільки я завів двигун. «Не варто поспішати,» сказав він. «Перегони вже скінчились.»

«Тільки не для мене,» відповів я, посилаючи йому дружнє прощання.

«Давайте пообідаємо разом!» крикнув він, коли я вже виїхав на дорогу.

«Обов’язково!» вигукнув я і влився у вуличний рух. Проминувши кілька кварталів головною вулицею у хибному напрямку, я розвернувся на південь, прямо в бік Л.А. не порушуючи ліміту швидкості. Будь спокійним, їдь повільно, думав я. Просто коти до межі міста…

Все, чого я потребував, так це місце, де я міг би спокійно з’їхати з дороги, щоб мене ніхто не бачив і гарно обдумати телеграму від мого адвоката. Це була чиста правда; я був упевнений. Повідомлення просто дихало терміновістю. Його тон був беззаперечним.

Але в мене не було ні часу, ні бажання проводити ще один тиждень у Лас-Вегасі. Тільки не зараз. Я вже повністю протринькав запаси своєї вдачі в цьому місті… абсолютно всі. Тепер покидьки наступали мені на п’яти; я відчував їхній тваринний сморід.

Так, саме час змиватись. Я вичерпав свій кредит.

І зараз, тягнучись вздовж бульвару Лас-Вегас зі швидкістю тридцять миль на годину я хотів десь відпочити і зробити висновки. Вони, звісно ж, були вже зроблені, але мені треба було випити кілька банок пива, щоб заспокоїти свої дурні нерви…

Треба було все гарно обдумати. Тому що були також і причини, щоб залишитись. Звісно це виглядало віроломно, нерозумно і взагалі дибільно – але ніщо не могло позмагатися з ідеєю того, що закинутого наркотою гонзо-журналіста запрошують висвітлювати події Національної Конференції Окружних Прокурорів, присвяченої небезпечним наркотичним речовинам.

Також надзвичайно привабливою була ідея того, що замість того, щоб на всіх парах втікати після розгрому готельного номера в Лас-Вегасі назад до Л.А. не заплативши ні копійки, спокійно проїхатися містом, поміняти червоне шеврове на білий кадилак і записатися в іншому готелі Вегаса, змішавшись з тисячею копів з усієї Америки, котрі діляться досвідом у боротьбі з наркотиками.

Це було небезпечною дурістю, але кожен знавець нашої роботи зацінив би. Де б, по-вашому, поліція Лас-Вегасу в останню чергу шукала звихнутого на наркотиках втікача, котрий щойно дременув з готелю в центрі міста?

Правильно. В самому серці Національної Конференції Окружних Прокурорів в елегантному готелі… На обідньому шоу Тома Джонса в «Caesar’s Palace», куди він з’являється в сяючому білому автомобілі… Чи на вечірці з коктейлями для наркоагентів та їхніх дружин в готелі «Dunes»?

Справді, де можна сховатись краще? Можна кому завгодно. Але не мені. І, звісно ж, не моєму адвокату – його важко не помітити. По окремості ми ще могли б не кидатись в очі. Але разом – ні, ми б відразу видали себе. Занадто багато агресивної хімії з собою; спокуса подуріти була б занадто великою.

І це, звісно, прикінчило б нас. Вони б не змилувались над нами. Ми б розділили долю всіх розкритих шпигунів: «Завжди, коли тебе або будь-кого з твоєї організації розкриває ворог, твій штаб заперечує свою причетність до справи…»

Ні, це вже занадто. Межі між божевіллям та мазохізмом вже майже не існувало; пора було повертатись назад… відпочити, відійти від справ. Чому б ні? В таких ситуаціях завжди є два варіанти: або вийти з гри або продовжувати далі – вибір за тобою.

Я повільно їхав, шукаючи місце, щоб сісти, випити ранкове пиво і зібрати думки докупи… обдумати план відступу.

11. Aaawww, Mama, Can This Really Be the End?... Знесилений у Вегасі амфетаміновим психозом?

Вівторок, 9 ранку… Зараз, сидячи у «Кафе Дикого Біла» на окраїні Лас-Вегасу, я бачив ситуацію дуже чітко. Є лише одна дорога до Л.А. - U.S. Intertate 15, пряма траса без жодних поворотів і альтернативних шляхів, яку треба пролетіти на максимальній швидкості через Бейкер, Барстоу та Берду а потім Голівудською автострадою прямо до безумного забуття: безпека, схованка, просто ще один виродок у Царстві Виродків.

Але, тим часом, протягом наступних п’яти-шести годин я буду найбільш підозрілим суб’єктом на цій триклятій дорозі – єдиний яскраво-червоний трансформер поміж Бьюттом та Тіхуаною… несеться через пустельну трасу з напівоголеним придурком за кермом. Що краще: бути вдягнутим у фіолетово-зелену сорочку чи взагалі ні у що?

Тут ніяк не сховаєшся.

Це буде не дуже весела поїздка. Навіть Бог Сонця не хоче на це дивитись. Він заховався за хмарами вперше за ці три дні. Сонця немає. Небо похмуре й огидне.

Тільки я в’їхав на парковку кафе, як почув ревіння над головою й побачив як на висоті близько двох тисяч футів летить великий сріблястий DC-8. Чи був на борту Ласерда? Або мужик з «Life»? Чи зробили вони всі фотографії? Зібрали весь матеріал? Виконали свої зобов’язання?

Я навіть не знав хто виграв перегони. Може й