Читати книгу - "Хроніка заводного птаха"

— Завтра зайду туди. Гадаю, що вона там.

— Чому ти так гадаєш? Адже минуло півроку. Звичайно в хімчистках списують речі, на які ніхто не претендує, через три місяці.

— Мальта Кано сказала, що краватка знайдеться. Але не в нашому домі.

У темряві я відчув на собі погляд Куміко.

— Значить, ти віриш її словам?

— Хочеться вірити.

— Незабаром ти і з моїм братом почнеш розмовляти, — з радістю сказала дружина.

— Можливо, — відповів я.

Після того, як Куміко заснула, я знову подумав про поле битви під Номонханом. Усі солдати спали. Зірки засівали небо над головою, голосно сюрчали міріади цвіркунів. Шуміла ріка. Слухаючи, як плюскотить її течія, я заснув.

5

Нездоланна пристрасть до лимонних карамельок

Птах, нездатний літати, й висохлий колодязь

Прибравши начиння після сніданку, я подався на велосипеді до хімчистки, що поблизу станції. Її власник — худющий чоловік років під п’ятдесят, з глибокими зморшками на чолі — слухав запис оркестру Персі Фейта, що лунав з магнітоли на полиці — великогабаритної, виробництва фірми «JVC», з додатковими динаміками для підсилювання низьких частот. Поряд з нею стояла ціла купа касет. Оркестр виконував «Тему Тари»,[14] використовуючи блискуче звучання струнних інструментів. Власник, насвистуючи під музику, у глибині приміщення жваво прасував сорочку. Я підійшов до прилавка й вибачливо пояснив, що наприкінці минулого року ми здали в чистку краватку, але забули взяти назад. Моя поява о пів на десяту ранку в цьому спокійному маленькому світі, напевне, скидалася на прибуття гінця з поганою звісткою в грецькій трагедії.

— Квитанції, звісно, не маєте? — промовив власник байдужим голосом, звертаючись не до мене, а до календаря на стіні поряд з прилавком. Червневий листок календаря заповнював альпійський краєвид: зелена долина, стадо корів на привільному лузі, а далі — білі, чітко окреслені хмари над Монбланом, Маттергорном чи якоюсь іншою гірською вершиною. Потім він глянув на мене — так, наче хотів сказати: «Якщо вже ти забув, то навіщо приперся?» Його погляд був досить прямий і красномовний.

— Кажете, наприкінці минулого року? Оце так так! Уже півроку минуло. Гаразд, піду пошукаю, але…

Він вимкнув праску, поставив її на дошку і, насвистуючи мелодію з фільму «Summer Place», зашурхотів, перебираючи щось на полиці.

Цей фільм з Троєм Донег’ю та Сандрою Ді в головних ролях я дивився у шкільні роки разом з подружкою на сеансі повторного фільму, на якому водночас показували «Follow the Boys» з Конні Френсіс. Фільм був так собі, але, почувши тринадцять років по тому в хімчистці музику з нього, я зрозумів, що згадую той час з приємністю.

— Так ви кажете: блакитний, з крапчастим візерунком? — запитав власник хімчистки. — Прізвище — Окада?

— Так, — відповів я.

— Вам пощастило.

Повернувшись додому, я відразу зателефонував Куміко на роботу.

— Краватка збереглася.

— Щось неймовірне! — відповіла дружина.

Її відповідь прозвучала трохи штучно — як у матері, що хвалить дитину за отримані гарні оцінки, й залишила в душі неприємний осад. Видно, треба було подзвонити під час обідньої перерви.

— Я так рада, що краватка знайшлася! Та пробач, у мене зараз на лінії ще одна людина. Передзвони в обід.

— Гаразд, — сказав я.

Поклавши слухавку, я взяв газету й вийшов на веранду. Як завжди, ліг на живіт, розгорнув сторінку з оголошеннями про роботу й неквапом прочитав від початку до кінця колонки, заповнені незрозумілими значками й підказками. Яких тільки професій у світі немає! Усі вони розставлені в акуратних рамочках, як могили на схемі нового цвинтаря. Та мені здалося, що знайти для себе підхожу роботу майже неможливо. Бо якщо в рамочках і містилися уривчасті відомості й факти, вони не створювали цілісного образу. Ряди прізвищ, знаків і чисел дрібно розсипалися на сторінці й скидалися на кістяк тварини, яку вже не вдасться оживити.

Щоразу, коли я пильно вдивлявся в газетне оголошення, мене охоплювало щось схоже на заціпеніння. Я все менше й менше розумів, що, власне, шукаю, куди йду або не збираюсь іти.

Як завжди, на вершечку якогось дерева прокричав заводний птах: «Крі-і-і-і!..» Я відклав газету, встав і, спершись об стовп на веранді, подивився в сад. Незабаром птах знову подав свій скрипучий голос з верхів’я сусідської сосни. Я напружив зір, але побачити його не зміг. Чув лише його крик. Як завжди. У всякому разі, пружину нашого світу на сьогодні було накручено.

Незадовго до десятої почався дощ. Настільки дрібний, що важко було зрозуміти, падає він чи ні. Та коли я напружив зір, то побачив, що дощ таки сіється. Світ ділиться на дві частини — з дощем і без нього. Десь між ними має пролягати межа. Я ще трохи посидів на веранді, наполегливо шукаючи її очима.

Після того, дивлячись на мжичку в саду, я задумався: що робити до ленчу — піти поплавати в наш муніципальний басейн чи податися на доріжку шукати кота?

Басейн чи кіт?

Урешті-решт я таки вирішив шукати кота. Мальта Кано казала, що в нашій околиці його більше немає. Однак того ранку мені чомусь дуже хотілось податися на пошуки кота. Вони вже стали частиною мого повсякденного життя. Крім того, якщо Куміко дізнається, що я знову його розшукував, то, можливо, зрадіє. Я надів тонкого дощовика, але парасольки не взяв. Узувся в тенісні кеди, поклав у кишеню дощовика ключі від дому та жменьку лимонних карамельок і вийшов надвір. Коли, пройшовши через сад, схопився рукою за огорожу, то почув телефонний дзвінок. Завмерши, я нашорошив вуха. Але не міг розрізнити, де дзвонять — у нас чи в сусідів. Бо як тільки я виходжу з дому, усі телефони звучать однаково. Я махнув рукою, переліз через огорожу й опинився на доріжці.

Через тонкі гумові підошви тенісних тапочок відчувалось, яка м’яка під ногами трава. Навколо панувала особлива тиша. Я на хвилину зупинився і, затамувавши подих, прислухався — жодного звуку. Телефонні дзвінки припинилися. Не було чути ні пташиного крику, ні міського шуму. Небо суцільно замазала сіра фарба. У такі дні, здавалось, хмари поглинають усі земні звуки. І не тільки їх. Поглинають набагато більше. Наприклад, навіть відчуття.

Запхавши руки в кишені дощовика, вузькою доріжкою я добрався до порожнього дому. Як і раніше, він, безлюдний, стояв на місці. Двоповерховий, із забитими віконницями, він сумовито височів під низько навислими сірими хмарами й скидався на покинуте торговельне судно, що напередодні вночі під час бурі