Читати книгу - "Король Буків, або таємниця смарагдової книги"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Ти хочеш сам прийти до лап Нарита? — жахнувся Петяка.
— Ми не маємо жодного іншого виходу з печери.
Друзі пересувалися підземеллям кілька годин. Подекуди на заваді їм ставали гори каміння — наслідок якогось із землетрусів, — і Гаврик з Петякою шукали невеликі шпари, щоб іти далі. Пізніше кам’яна утроба тунелю перетворилася на глиняну.
За якийсь час друзі відчули, що йдуть угору: тунель наближався до поверхні.
Пройшовши ще трохи, бука об щось спіткнувся. Це були сходи, так само, як і тунель, вирубані в глині. Вони вивели Гаврика й Петяку в підвал Чорної вежі замку.
Трохи поблукавши підвальними лабіринтами, підземні мандрівники піднялися одним із коридорів до чималої порожньої зали.
— Ура! В нас вийшло! — радісно зацвірінькав Петяка. — Ми на волі!
— Тихо! — цитьнув Гаврик. — Не забувай, що ми в Наритовому замку…
— Саме так, — почувся чийсь голос.
У дверях, що зненацька розчинилися, постала чиясь постать зі смолоскипом у правиці.
— Саме так. Вітаю вас у Наритовому замку, — сказав незнайомець і підніс до обличчя палаючий смолоскип.
Перед Гавриком і Петякою стояв Геліус — Наритів блазень.
«Клянуся своїм черевиком…»
Шмигун був у розпачі. Страшний завал розлучив його з друзями. Як допомогти їм вибратися?
Лепрехун почав гукати:
— Гаврику-у! Петяко-о! Ви мене чуєте?
Відповіді не було. Навряд чи через товщу каміння голос Шмигуна міг долинути в печеру.
— Я визволю їх, клянуся своїм черевиком, — твердо вирішив лепрехун і почав відкочувати в бік менші уламки скелі.
Він уперто працював кілька годин поспіль. Деякі камінці були такими великими, що зрушити їх з місця виснаженому Шмигунові було не під силу. Він сердився, хвильку відпочивав і знову брався до роботи.
Минуло вже півдня, а каміння перед входом до печери Понтія наче й не поменшало.
Знесилений, Шмигун приліг на траві й задрімав.
Поспати вдалося недовго. Крізь сон лепрехун почув чийсь грубий, неприємний голос, який невміло виводив:
Земля в ілюмінаторі,
Земля в ілюмінаторі,
Земля в ілюмінаторі сумна!
Мов син летить до матері,
Мов син летить до матері,
Летим ми до Землі — вона одна!
А зорі, наближаючись,
А зорі, наближаючись,
Усе-таки холодні, крижані.
У темряві блукаючи,
У темряві блукаючи,
До світла линем, наче уві сні…
І сниться нам не гуркіт космодрому!..
Лепрехун розплющив очі. За кілька кроків спиною до нього стояв дебелий песиголовець. Постава собакоголового видалася на диво знайомою.
Шмигун тихцем почав відповзати в бік наскладаної ним купи каменюк, аби сховатися за нею.
Песиголовець, імовірно, щось учувши, урвав пісню й озирнувся. Шмигун закляк на місці й утиснувся в траву. Якби його воля, він ладен був би заритися в землю або ж опинитися в печері разом з Гавриком і Петякою.
— Хтось тут хоче погратися зі Стрілкою в котика та мишку? — озвався песиголовець.
«Стрілка… — подумав Шмигун. — Я вже чув десь це ім’я».
Песиголовець тим часом заходився роззиратися та нишпорити повсюди очима. Аж тут побачив Шмигуна. Один пружний гігантський стрибок — і Стрілка був поруч.
За якусь мить Шмигун відчув, що його схопили за жупанець і підняли над головою песиголовця.
— Цікавий екземплярчик, — радо гукнув Стрілка. — Зажди, а ти часом не той, що… Точно, той самий. Ото пощастило! Нарит тобі дуже зрадіє, голубе, а мені перепаде щось від нього у винагороду. Може, мене навіть підвищать у званні. Скільки вже можна ходити в старших паплюжниках, давно час стати гиркалом. Ти ба, як мені пощастило з тобою, голубе! Та не крутися, як та вишкварка на пательні. Я хоч навпіл розірвуся, а тебе вже цього разу не випущу. Двічі від Стрілки ще нікому не вдавалося втекти. А що це на нозі в тебе таке чудернацьке? Ото вже мода пішла…
Шмигун висів над головою песиголовця й гарячково міркував, як йому втекти. Аж раптом згадав про сіль та перець, які недавно на березі річки віддала йому Джульєтта. Він намацав за пазухою одну з баночок і, діставши її, почав витрушувати вміст просто в очі Стрілці.
Шмигунові потрапила перцівниця. У повітрі гостро запахло перцем.
Песиголовець люто замотав головою, з його очей градом покотилися сльози. Стрілка грізно загарчав і, оскаженілий від болю, вхопив лепрехуна другою рукою за ноги, щоб розірвати нахабного бранця надвоє.
Раптом хтось голосно і смачно чхнув. Потім ще і ще раз…
Шмигун бачив, що чхає не Стрілка, і, звісно, знав, що чхає не він сам.
Здогадатися, хто ж саме це робив, лепрехун не встиг. Невідомо хто чхнув востаннє, та так, що Шмигунові заклало у вухах, і він, пожбурений незрозумілою силою, полетів геть від песиголовця. Собакоголовий також полетів, але в протилежний бік.
Лепрехун не втратив життя лише завдяки м’якій траві, на яку впав. А от Стрілці не пощастило: він гепнувся простісінько на гострі уламки скелі. Це був перший і останній політ песиголовця.
Очунявши, Шмигун намагався збагнути, що сталося. Він з жахом побачив, що весь одяг у нього в крові. Все боліло.
«Шкода. Не хочеться помирати, — подумав лепрехун. — Невже я загину, так і не знайшовши свого черевика?»
Шмигун із сумом поглянув на босу ногу і… Що це?! Печерний помідор! Його не було! Тобто ні, — Шмигун усе зрозумів, — помідора не було на нозі, але він, тобто те, що від нього лишилося, був повсюди: на траві, на одязі лепрехуна, на тілі песиголовця Стрілки…
То ось хто чхав! Так, чхав помідор. Виявляється, він не міг терпіти перцю і почав чхати, коли духмяні спеції випадково потрапили йому в ніздрі. А від чхання помідор вибухнув. Оце-то так!
Понтій передбачав вибух — і він стався, звільнивши Шмигуна від самого печерного овоча та ще й від песиголовця.
— Це якесь диво! — приголомшено й водночас радісно промовив Шмигун. — Клянуся своїм черевиком!
Випадково ковзнувши поглядом у бік неживого песиголовця, лепрехун побачив щось таке, що змусило його радість потроїтися. На шиї Стрілки, прив’язаний мотузкою, був його рідний черевик!
— Все правильно! — Лепрехун згадав Понтієве пророцтво: «Ти знову одягнеш на ногу черевика, коли знімеш його з шиї!..» — Що ж, я зроблю це негайно! — вигукнув Шмигун. — Клянуся своїм черевиком!
Геліус
— Дуже, дуже несподівана зустріч, — промовив Геліус за хвилю мовчання. — І що ви тут робите?
— А що тобі до того? — буркнув Гаврик.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Король Буків, або таємниця смарагдової книги», після закриття браузера.