Читати книгу - "Українські казки"

Прокидається тут козак Мамарига, підходить до ґанку.

— Ось, — каже, — давно вже все зроблено!

— Справді, зроблено, — радіє король. — Бери тепер за себе мою дочку!

А королівна вередує, не хоче:

— Чого це я маю за простого козака йти?

— Нічого не вдієш, — каже король, — треба йти.

Узялися тут весілля гуляти. Вже й відгуляли. Відписує король козакові Мамаризі півкоролівства. А козак Мамарига каже:

— Що мені півкоролівства?! У вас королівство мале, відпишіть мені все, а половини я не хочу!

— Не хочеш, то воля твоя, — каже король, — а тільки другої половини я не дам!

Виводить тоді козак Мамарига із конюшні свого коня Гивера, бере жінку за руку.

— Бувайте здорові, — каже. — Коли не хочете відписувати усього королівства, то я поїду з жінкою в іншу землю.

Сідає він на коня і жінку саджає.

— Як тебе нести? — питає кінь Гивер.

— Неси поверх дерева!

Поніс кінь Гивер, тільки курява знялася. Несе добу, несе другу, заніс аж до Чорного моря. Помчав понад Чорним морем — уже й землі ніде навколо не видно, скрізь тільки хвилі ходять. Коли ось — камінь серед моря. Спустилися вони на той камінь відпочити. Козак Мамарига знімає з плеча торбу-волосянку.

— Торбиночко-волосяночко, дай нам їсти й пити!

Тут враз де не взявся стіл: наїдки, напитки на столі — та такі пишні, що королівна й у свого батька таких не бачила. Напилися, наїлися.

— Торбиночко-волосяночко, уберись!

Усе прибралося вмить, наче й не було. Полягали вони тоді на камені спати. Заснув козак Мамарига міцно, а його жінка тишком-нишком встала, обидві торбинки заховала та до коня Гивера. Тільки ногу в стремено поставила, а кінь одразу й питає:

— Куди тебе нести?

— Неси, — каже, — до мого батька!

І поніс її кінь — тільки й бачили!

Виспався козак Мамарига, прокинувся, коли дивиться — нема ні коня, ні жінки, ні торбинки-волосянки, ані дротянки. Тільки чоботи лежать.

— Е, — каже він, — як чоботи тут, то ще козак Мамарига не загине!

Узув він чоботи та й пішов поверх води. Ішов, ішов, аж дві доби мандрував. Перейшов через море. Іде далі суходолом. Схотілося йому їсти. Бачить — стоїть кущ вишневий із ягодами. Козак Мамарига вирвав ягідку, кинув у рот — і враз виріс у нього на голові величезний ріг. Вирвав другу ягідку, кинув у рот — виріс другий ріг.

— Гай-гай, — каже він, — як же мені з такими рогами жити?!

Коли дивиться — стоїть другий кущ, і на цьому теж ягід рясно.

— А що, — каже собі, — може, й цих ягід покуштувати? Вже ж гірше не буде.

Вирвав із того куща ягідку, з'їв — і спав один ріг. Вирвав другу, з'їв — другий ріг спав. Нарвав він ягід із одного й із іншого куща, та й пішов у те королівство, де була його жінка.

Як став підходити, сяк-так перебрався, щоб не впізнали, й подався до королівського ґанку Став, та й гукає:

— Ягоди! Ягоди!

Королівна почула та й посилає служницю:

— Піди, подивись, що воно за ягоди. У нас ще цвітуть, а десь, видно, вже поспіли.

Служниця вийшла і питає:

— Чи добрі ягоди і чи дорогі?

— Добрі та дорогі, — каже козак Мамарига.

— По чому?

— По срібному карбованцю ягідка!

Служниця пішла, розповіла королівні. Королівна дала їй півсотні карбованців.

— На, — каже, — купи мені тих ягід.

Козак Мамарига гроші взяв, ягоди віддав, а сам геть подався. От бере королівна ягідку й кидає в рот, та відразу й другу, теж у рот, — і раптом виросли в неї на голові два величезні роги. Кинулася королівна до дзеркала, глянула — та як закричить із переляку! Збіглися слуги, прибіг король, вжахнувся.

— Що це таке? Що ти їла?

А вона плаче й про ягоди розповідає.

— Не може того бути, — каже король, — щоб від ягід таке сталося. Ану, де ті ягоди?

Узяв та й кинув і собі в рот ягоди. Тут зразу і в нього роги виросли! Злякався король, розгнівався, наказав швидше бігти та схопити того чоловіка, що ягоди продавав. Побігли солдати шукати, та нікого не знайшли. Що ж тепер робити? Як королю й королівні з такими рогами жити?!

Скликає король лікарів та знахарів, щоб оті роги зігнати. Поприїздили лікарі та знахарі з усього королівства. Подивились-подивились, нічого не вдіють: не спадають роги! Посилає король гінців по чужих землях, оголошує: хто зможе роги зігнати, тому він усе своє королівство відпише, аби тільки йому з дочкою такої бридоти позбутися. Поприїздили лікарі й із чужих земель, та як не мудрували, чим не мазали — нічого не вдіють…

Королівна плаче-розливається, король лютує, а народ глузує та сердиться: «Нащо нам король із рогами? Не хочемо такого короля!».

От приходить козак Мамарига до короля.

— Добридень, — каже, — тестенько, може, я вам допоможу?

— Ой зятенько, допоможи! — каже король. — Відпишу тобі все королівство, аби такого лиха позбутися!

— Гаразд! — каже козак Мамарига і дає йому дві ягідки з того другого куща. Тільки проковтнув їх король — вмить роги спали. А королівна плаче, благає:

— Чоловіче мій любий, дай же й мені!

— Ні, — каже козак Мамарига, — тобі не дам. Де ти мого коня Гивера діла?

— Живий твій кінь, у стайні стоїть. Пожалій мене, дай ягідку!

— А торбинки, волосянка та дротянка, де?

— Цілі твої торбинки, у спальні на цвяшку висять. Порятуй мене!

— А не будеш мене більше кидати?

— Не буду до віка вічного!

Тут бере козак Мамарига ягідку і кидає королівні в рот — миттю один ріг спав. Вкинув другу — другий ріг спав. І стала королівна така, як була.

— Ну дивись, щоб ти знала, як чоловіка шанувати!

Почали вони тут радіти… Відписав король козакові Мамаризі усе королівство, і живуть вони в тому королівстві багаті та щасливі: торбинка-волосянка кожному їсти-пити дає, а дротянка будь-яку роботу робить.

Як молдаванин Чорта переспіває

Здибався чорт із молдаванином і каже:

— Давай спробуємо, хто кого переспіває. Ти співай, а я буду нести тебе на плечах. А поки я буду співати, ти будеш мене нести. І побачимо, хто довше співатиме.

— Ні, — каже молдаванин, — давай ти вперед співай, а потому я.

Чорт сів на молдаванина, їде й співає. А пісня довга-довга. Молдаванин несе, а чорт усе їде та співає. Але кожній пісні приходить кінець. Закінчилася й чортова пісня. Зліз він із молдаванина. А той каже:

— Тепер я буду співати, а ти неси мене.

Сів молдаванин на