Читати книгу - "Служивий мечник"

Дунк почув гигикання пана Лукаса.

— Я не мав на увазі, що ваша вельможність гатили її самі, тільки… без тієї води загинуть усі наші ниви… бо ж селяни мають на полях квасолю, ячмінь, дині…

— Справді? Я дуже полюбляю дині. — Маленький ротик скривився у задоволену посмішку. — І які ж там у вас є дині?

Дунк збентежено роззирнувся колом облич і відчув, як пашіє його власне. «Щось тут не те. Довговерх робить із мене дурня.»

— Мосьпані, а чи не продовжити нам розмову деінде… де менше людей.

— Ставлю срібняка, що бовдур-велетень хоче її звабити! — пожартував хтось, і усі навколо вибухнули реготом.

Пані сахнулася геть, налякана, і затулила обличчя руками. До неї швидко підскочила одна з септ, пригорнула за плечі, втішаючи та захищаючи.

— Що мають означати ці веселощі? — прорізався крізь сміх холодний та твердий голос. — Поділіться-но зі мною вашим жартом. Пане лицарю, чого це ви турбуєте мою зовицю?

Голос належав дівчині, яку він бачив коло стрілецьких цілей. При боці вона мала сагайдак стріл, а в руці тримала лука, мало не довшого за її невеличкий зріст. Якщо Дункові не вистачало пів-вершка до семи стоп, то лучниці радше бракувало стільки ж до п’яти. Її стан Дунк міг би охопити долонями. Руде волосся було зібране у таку довгу косу, що вона лоскотала їй підкрижжя. На підборідді виднілася ямочка, носик скидався на ґудзик, а щоки густо посипало ластовинням.

— Пробачте нам, пані Роганно. — Це проказав гарненький молодий панич із креставським кентавром на грудях жупана. — Велетень сплутав пані Гелісенту з вами.

Дунк перевів погляд з однієї пані на іншу.

— То це ви Червоняста Вдовиця? — бухнув він, не подумавши. — Але ж ви така…

— Молода? — Дівчина кинула лука худорлявому хлопцеві, разом із яким пускала стріли. — Та вже двадцять п’ять років на світі живу. Чи ви хотіли сказати: мала?

— Гарна. Я хотів сказати: гарна. — Дунк сам не знав, як це він нагодився, але зрадів, що не бовкнув якоїсь іншої дурниці. Йому сподобався її носик, біляво-руде волосся, невеличкі, але справні груденята під шкіряною камізелькою. — Я гадав, ви маєте бути… тобто… кажуть, що ви чотири рази овдовіли, от я…

— Мій перший чоловік помер, коли мені було десять років. А йому було дванадцять, він служив зброєносцем при моєму батькові й загинув від руки вершника на полі Червонотрав’я. На жаль, мої чоловіки недовго затримуються на світі. Останній помер навесні.

Так казали про тих, хто загинув у Велику Весняну Пошесть, що буяла останні два роки: «помер навесні». Навесні померло багато десятків тисяч, а серед них старий мудрий король і два юних принци, від яких чекали так багато.

— Я… співчуваю вашим втратам, мосьпані. — «Щось шляхетне, бовдунку, скажи їй щось таке, що кажуть шляхетним паням.» — Я хотів сказати… про ваше вбрання…

— Вбрання? — Вона роздивилася свої чоботи, штани, вільну лляну сорочку, шкіряну камізелю. — Я вбрана для стрільби з лука.

— Тобто… про волосся… таке м’яке…

— А вам це звідки відомо, пане? Якби ви колись торкалися мого волосся, то я б, гадаю, цього не забула.

— Та не м’яке, — жалюгідно промимрив Дунк. — Я хотів сказати, руде. Ваше волосся таке чудово руде.

— Чудово руде, пане? Та хоч не таке жовтогаряче, як ваше обличчя?

Вона засміялася, і усі навколо підхопили. Усі, окрім пана Лукаса Довговерха.

— Пані, — встряг він, — це один з найманих горлорізів Стояка. Він був разом із Бенісом Бурощитом, коли той напав на ваших копачів коло греблі й попсував Волмерові обличчя. Старий Осгрей надіслав його на перемовини з вами.

— Саме так, мосьпані. Мене звати Дункан Високий.

— Як ви сказали? Дункан Сліпоокий? — спитав бородатий лицар із потрійною блискавкою Лейгодів на грудях.

Навкруги знову зареготали. Навіть пані Гелісента отямилася достатньо, щоб захихотіти.

— Хіба у Холоднокопі разом із моїм батьком померли всі шляхетні звичаї? — спитала дівчина. Та ні, не дівчина, а доросла жінка. — Як пан Дункан міг зробити таку помилку, питаю я вас?

Дунк кинув на Довговерха недобрий погляд і відповів:

— Це моя вина.

— Справді? — Червоняста Вдовиця роздивилася Дунка з ніг до голови, найдовше затримавшись на його грудях. — Дерево та падаюча зірка. Не бачила цього герба раніше.

Вона торкнулася його сорочки, провела двома пальцями по гілці в’яза.

— Ще й намальований, не вигаптуваний. Я чула, що дорнійці малюють на шовку, але ви для дорнійця завеликий.

— Не всі дорнійці такі вже малі, мосьпані. — Дунк відчував її пальці крізь шовк. Рука в неї теж була веснянкувата. Можна присягнутися: вона веснянкувата уся, з ніг до голови. У роті дивно пересохло. — Я рік пробув у Дорні.

— Чи там усі дуби виростають такими високими? — спитала вона, обводячи гілку дерева пальцями навколо його серця.

— Тут зображено в’яза, мосьпані.

— Я запам’ятаю. — Вона забрала руку і споважніла. — Спека та пил не дозволять нам розмовляти у дворі. Септоне, проведіть пана Дункана до моєї приймальні.

— З радістю, люба невістко.

— Наш гість, певно, схоче пити. Пришліть туди глек вина.

— Справді? — Товстун лагідно всміхнувся. — Гаразд, воля ваша.

— Я приєднаюся до вас, щойно перевдягнуся.

Відчепивши пояса з сагайдаком, вона передала його супутникові.

— Маестер Керрік також потрібен. Пане Лукасе, попрохайте його, аби прийшов.

— Приведу негайно, мосьпані, — відповів Лукас Довговерх.

Пані кинула на свого каштеляна доволі холодний погляд.

— Немає потреби. Я знаю, як багато часу забирають ваші замкові обов’язки. Достатньо, якщо ви попросите маестра Керріка до моїх покоїв.

— Мосьпані! — покликав їй услід Дунк. — Мого зброєносця примусили чекати біля воріт. Можна йому теж приєднатися до розмови?

— Зброєносця? — Усмішка зробила з неї дівчинку п’ятнадцяти років замість жінки двадцяти п’яти. Гарненьку дівчинку, хитрооку та смішливу. — Звісно, якщо ваша ласка.

XII

— Вина не пийте, пане, — прошепотів йому Яйк, поки вони чекали разом із септоном у приймальні. Кам’яну підлогу вкривав запашний очерет, на стінах висіли гобелени з картинами турнірів та битв.

Дунк пирхнув.

— Їй немає потреби труїти мене, — зашепотів він у відповідь. — Вона думає,